Таїсія Чепурна, 10 клас
Комунальний заклад «Бабаївський ліцей Височанської селищної ради Харківського району Харківської області» 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Кучкова Юлія Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Прокинулися досить рано, валізи вже були зібрані і ніби чекали, коли їхні господині відправляться в далеку подорож. Ми з мамою випили чаю зі смачним круасаном, швидко одягнулися, підхопили свій багаж, вийшли на вулицю. Не дивлячись на кінець жовтня, ранок був по-літньому теплим, бо це південь Іспанії, тут не буває осені і зими, тут завжди весна і літо. Ця країна стала для нас на цілих два роки рідною домівкою. Ми вже звикли до теплого клімату, до того, що на море не треба їхати, бо воно поруч, за 200 метрів від будинку, до того, що замість лип і дубів у парках ростуть височенні пальми і взагалі багато до чого, що раніше здавалося дивним.

Ось і таксі, водій іспанець допоміг нам погрузити валізи, ми сіли в салон автівки і попрямували до аеропорту.  Нарешті місце призначення. Глянули на табло: наш рейс «Аліканте – Варшава» буде вчасно, і це дуже радувало. Чому? Бо ми повертаємося додому, до рідного Харкова. Я так цього чекала довгі два роки.

У залі аеропорту вмостилася в зручне крісло і поринула в спогади: 24 лютого 2022 року, наш шлях до Іспанії і вимушене звикання до життя на чужині. 

Лютий того року, здавалося, нічим не відрізнявся від усіх інших зимових місяців: було холодно, падав сніжок, усе як завжди окрім… Наша родина прокинулася не від дзвінка будильника, а від страшенних вибухів, які лунали зовсім поруч. Усі були перелякані і не розуміли, що відбувається. Мама ходила по квартирі і намагалася заспокоїти мене і бабусю. Вона постійно говорила: «Усе минеться, треба не панікувати». Вибухи продовжувалися, зникло світло і вода, а ми не знали, як діяти, що робити. До тями нас привів телефонний дзвінок. То була мамина рідна сестра, яка вже давно жила в Іспанії. Саме з її вуст пролунало страшне слово «війна». Вона не говорила, а кричала, що треба їхати, що вона чекає, що потрібно зібрати лише необхідне і просуватися до польського кордону, а у Варшаві вона нас зустріне.

Почалися збори, ми склали свої речі, сіли в автівку і поїхали. Як змінилося моє рідне місто: магазини були зачинені, біля банкоматів страшенні черги, лунали звуки сирени, люди кудись бігли, ніби хотіли заховатись від цього жаху. Три години ми кружляли містом, на дорогах страшенні затори, на заправках черги за пальним. Тоді ще було не зрозуміло, що наше життя змінилося докорінно, що вже ніколи не буде так, як до війни.

Шлях до кордону був дуже важким і тривав чотири дні. Ми їхали і вдень і вночі. Мама ніби забула про втому (вона була за кермом). Зробили тільки дві зупинки.

Перша – невеличке село. На узбіччі дороги стояло безліч машин, люди намагалися знайти місце, де можна зігрітися і переночувати. Якийсь чоловік середніх літ підійшов до нас і запропонував допомогу. Мене з мамою відвели у приміщення школи, в спортивному залі на підлозі лежали старі матраси і ковдри, пахло їжею і було тепло, ми трохи поспали, рушили далі. На душі було сумно й моторошно, бо ніхто не розумів, що буде.

Друга зупинка – місто Гайсин. Тут нам просто пощастило. Нас прихистила багатодітна родина. Зовсім чужі люди, які для нас стали рідними. Вони ділилися усім: виділили окрему кімнату, нагодували, намагалися відволікати від сумних думок. І саме тут я зрозуміла, що щастя у простих речах. Як класно спати у ліжку, а не на підлозі, їсти смажену картоплю і просто відчувати, що ти і твої рідні у безпеці.

Нарешті кордон. Автівку довелося залишити у знайомих. Переходили пішки. Вразила величезна кількість жінок і дітей, які постійно плакали. Прикордонники перевіряли документи. Ще крок – і ти в іншій державі. Прощавай, рідна земле, але, як тоді нам здавалося, що не надовго.

Автобусом ми доїхали до Варшави, де нас вже чекала моя тітка. Потім літак – і привіт, сонячна Іспаніє! Але нам було зовсім не до сонця і моря. Постійно слухали новини, телефонували рідним і друзям, ходили на мітинги на підтримку України. Хотілося прокричати на увесь світ: «Врятуйте нашу країну, зупиніть війну!» І так довгі два роки вимушеної еміграції. Не радувало нічого: ні шум хвиль моря, ні велика кількість сонячних днів, ні запальні іспанські ритми. Було єдине бажання – повернутися додому, у рідне місто, почути свою українську мову, пройтися знайомими вуличками, обійняти друзів і близьких.

 І ось нарешті цей день настав. Війна ще не закінчилася, але ми повертаємося, бо немає вже сил бути далеко від Батьківщини. Я не знаю, як там усе складеться, але ми будемо вдома, на своїй землі, де все знайоме до болю. Ми вистоїмо і переможемо!

 Оголосили реєстрацію на рейс, йдемо, повертаємось…