Марчук Ніна, КЗВО «Луцький педагогічний коледж» Волинської обласної ради, 1 курс

Викладач, що надихнув на написання есе — Голя Галина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Хто коли думав, що може початися війна? Так, про таке не думають — всі живуть своїм життям: навчаються, працюють, виховують дітей, розважаються та відпочивають. Я не є виключенням — тієї зими в мене, як ніколи, було розплановане життя, було багато планів, які так і залишилися невиконаними.

Коли мені сказали, що може початися повномасштабна війна, я просто посміялася. Яка війна? XXI століття — невже люди не можуть розв'язати проблеми на переговорах? Ні, я навіть не думала, що таке можливо. Та ось одного ранку заходить мама в кімнату і каже, що війна почалася.

Ви що, смієтеся? Це жарт такий? Я швидко беру телефон та дивлюся новини: вибухи, повідомлення про авіаудари та стрімке вторгнення Росії породили в мені страх, тривогу та невизначеність. Стало страшно за своє життя, життя близьких людей та знайомих.

Вибравшись ввечері на вулицю, я здивувалася тією тишею, яка була навкруги. Тиша неспокійна, а тривожна. Тиша, яка була всюди, мене лякала — всі люди були у своїх домівках, світла ніде не було. Це жахлива картина. Село, де люди живуть, де гомонять сусіди, просто ніби завмерло. І це було страшно.

Пізніше, сидячи з друзями, я зрозуміла до кінця, що війна насправді настала в нашій Україні. Я просто заплакала. Не можу я усвідомити, як таке можливо? Країна, яка здавалася найближчою до нашої, ось так безжалісно увірвалася в наш край.

Минуло декілька днів — маленький мій світ неначе зупинився. З ним зупинилося моє звичайне життя. В школу ми перестали ходити, тому що небезпечно. А вдома не знали, що робити. Не на часі відпочивати, грати в цікаві ігри та просто весело жити.

Щось потрібно робити. Я не знала, чим можу допомогти армії, переселенцям і людям, які постраждали від війни. Хотілося бути корисною. Ось емоція чи бажання, до якого ми всі прагнули: зробити хоч щось в цей нелегкий час для нашої Батьківщини.

Це хотіла не тільки я. Кожна українська душа, попри всі труднощі, зберігала віру в перемогу. Багато людей почали брати участь в обороні, допомагати один одному і продовжувати жити з надією на краще майбутнє.

А що робити мені? Саме тоді наш молодіжний пастор запропонував тим, хто має бажання допомогти своїй країні та людям, хто прагне підтримати армію, зробити свій внесок у перемогу, почати волонтерити.

Маючи біля церкви кухню, почали жарити біляші, ліпити вареники, пекти хліб та збирати продуктові набори. Все це ми робили з великим завзяттям, не шкодуючи ні сил, ні часу. Усі викладалися на повну, щоб забезпечити необхідним тих, хто потребував. На цій кухні я відчувала себе корисною.

Побачивши страшні новини після визволення з окупації Бучі, Ірпеня та інших міст біля Києва, я зрозуміла, що війна — це справді жахливо. Вона руйнує не тільки міста та інфраструктуру, але й життя людей, їхні мрії та майбутнє.

Війна забирає найдорожче — спокій, безпеку та рідних.

Я напишу вам історію однієї жінки. Це жахлива оповідь, і на жаль таких історій в наш час дуже багато. До повномасштабної війни жінка Емма проживала в красивому місті Маріуполь. Перед вимушеним переселенням її сім’я мала все — домівку, родину, друзів, нормальне життя.

Її будинок був не лише стінами, а й осередками тепла і затишку. Кожен куточок нагадував про особливі моменти: сміх дітей, святкові вечори, розмови з близькими людьми.

Але почалася війна. Емма із дітьми була змушена залишити свою домівку, роботу та мрії.

Так вона потрапила в наше село на західній Україні. Жінка приєдналася до нашої невеликої волонтерської діяльності. Емма допомагала нам жарити біляші, ліпити вареники та робила все, що могла для наближення перемоги. Її чоловік був у ЗСУ на фронті, і вона щодня чекала дзвінків та СМС від коханого.

Попри те, що Емма була біженкою, в неї була надія — на майбутні роки після війни, коли її чоловік повернеться з фронту, вони поїдуть додому і будуть жити щасливо багато років.

Одного весняного дня жінка чекала дзвінка чоловіка більше, ніж зазвичай — він давно не телефонував і не писав СМС.

Через декілька днів повідомили, що її чоловік загинув. Його вбили жорстокі люди, які вважають, що вбивство невинних осіб допоможе їм досягти своїх цілей. Разом з чоловіком у жінки загинула надія. Надія на світле майбутнє із коханою людиною.

Дивлячись в очі вдові, я бачила людину, яка не мала надії. Бачила частинку страшної війни. Війна руйнує сім’ї, щасливе життя простих людей. Який сенс далі жити, коли в тебе немає нічого? Коли ти живеш десь у чужому селі, не у своєму будинку, коли не можеш назвати своїм ніщо? Коли ти просто переселенка?

Війна — це страшне слово. Я не знаю продовження цієї історії, не знаю, де вони тепер живуть.

Але ця історія торкнулася мого серця. Як багато таких сімей, де жінка залишилася вдовою, діти — сиротами, а мами втрачають своїх синів! Важливо, щоб суспільство підтримувало тих, хто залишився, допомагало їм відновитися та знайти новий сенс у житті.

Моє життя також змінилося після початку повномасштабної війни. Я не відчуваю безпеки. Для мене безпека — це коли ти не думаєш, що твоє життя може закінчитися в один момент через нелюдів, що може впасти ракета на твій будинок.

Як багато людей, які спокійно заснули у своїх ліжечках, більше не прокинулися. Відкривши очі зранку, ти дякуєш Богу, що живий.

Одного разу ввечері я бачила, як летіла ракета — здавалося, що вона летить прямо на мене. Я відчула паніку, але я щаслива, її збило наше ППО.

Майбутнє залишається невизначеним, але кожен з нас має обов’язок зробити все можливе для його покращення. Разом ми можемо подолати будь-які труднощі. Разом — до Перемоги!