Михайло Тимко, Краматорська спеціальна школа №18 Донецької обласної ради, 9 клас

Вчитель, що надихнув на написання есе — Коноваленко Микола Іванович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Роздуми про мирне життя, мою країну, спогади про друзів і рідне місто, яке мені довелось залишити через війну, стали для мене особливим простором, де я, будучи підлітком, знаходжу натхнення та сили. Це мій всесвіт, моя зона релаксу, мій фундамент майбутнього життя.

Тепер я добре розумію відому всім цитату «Ніколи знову», бо знаю, яким має бути життя без війни — і це дуже цінно для мене.

До війни моє життя було спокійним і наповненим звичайними, але дуже важливими для мене речами. Я жив у Краматорську, де ходив до школи, займався улюбленими заняттями — відвідував секцію шахів, ходив на плавання та займався греко-римською боротьбою. Вдома мене завжди оточували речі, які я любив: книжки, ігри, фотографії з родичами та друзями, речі, що нагадували про щасливі моменти. Але раптово все це стало частиною минулого, коли в наше життя увірвалася війна.

Двадцять четвертого лютого я не пішов до школи, бо зранку моє місто прокинулось не від гучної роботи заводів, промислових цехів, шуму автомобілів, автобусів, а від дій підступного ворога, який атакував ракетами всю країну.

Коли я чув розмови своїх батьків із колегами, родичами, я відчував високий ступінь тривоги, страху, у кожному слові, кожному погляді. Мені ще не було страшно, бо тоді я не знав, як війна змінює не тільки все навкруги, а й самих людей, калічить їхнє життя морально і фізично, позбавляє всього того, що любив.

Але, на жаль, незабаром довелося відчути всі жахи кривавого дійства. Одного квітневого дня трапився вибух на вокзалі у Краматорську.

Тоді загинуло дуже багато людей. Це було настільки страшно, незрозуміло, що я навіть не міг повірити в реальність подій. Моя улюблена залізнична станція, з якої ми з родиною від’їжджали на відпочинок у ліс, до моря, у гості до родичів, стала місцем масового теракту з багатьма жертвами.

Після цього ми зрозуміли, що залишатися в місті дуже небезпечно. Голова військової адміністрації оголосив евакуацію — й у місті почали стрімко закриватися магазини, ринки, перестали працювати заводи.

Ми з сім’єю відразу не наважилися виїжджати, бо не хотіли залишати рідне місто. У Краматорську залишалися важливі для мене люди: мій тато, дядько з сім’єю, а також мої друзі. Але ситуація швидко ставала небезпечною, і альтернативи евакуації не було.

Навчання я продовжував у дистанційному режимі, і це трохи надавало мені спокою, бо коли робиш звичні для себе справи, вдається розслабитися. Я бачив на онлайн-уроках вчителів і своїх однокласників — і відволікався від нових труднощів, з якими зіткнувся я сам і моя родина.

Батько мій став на захист Батьківщини, а ми поїхали до Львова. У цьому місті ми знайшли тимчасовий притулок на стадіоні «Арена Львів», де разом із нами жили гравці та тренери футбольного клубу «Шахтар». Незважаючи на важкі часи, ці люди були доброзичливими та підтримували нас. Ми навіть грали разом у футбол, що також допомагало трохи відволіктися від тривожних думок.

Нас підтримували та дуже добре ставилися до нас, а пізніше волонтери допомогли моїй сім’ї переїхати до Німеччини, до Баварії.

Прибуття до Німеччини — новий етап мого життя. Спочатку було складно звикати до іншої країни, зокрема через мову та незнайому культуру. Ми оселилися в центрі для біженців, де отримали необхідну допомогу. Згодом я почав вивчати німецьку мову, що дало мені змогу краще зрозуміти нових людей навколо мене. Поступово я адаптувався і звик до змін.

Хоча й війна змінила мене і моє життя — залишивши своє рідне місто, я втратив можливість жити разом із близькими, але водночас отримав новий досвід, нові знайомства.

Зараз я дуже мрію про повернення додому, до Краматорська, про зустріч зі своїми друзями та родиною. Я хочу, щоб Україна здобула перемогу і всі діти могли повернутися до рідних домівок та шкіл.

Війна навчила мене цінувати прості речі: мир, дружбу, рідний дім. Люди, яких я зустрів у Львові та Німеччині, підтримували мене протягом всього часу, і завдяки їм, я продовжую рухатися вперед з надією на краще майбутнє.

Весь цей час я залишаюся на зв’язку із рідною школою, вчителями, однокласниками — і цей зв’язок мене дуже тішить. Це дає мені силу і надію, розуміння своєї культури, ідентичності, того, що я — українець, хоча й вимушений тимчасово жити в іншій країні.