Панькова Валерія, учениця 11 класу Великоновосілківського закладу загальної середньої освіти І–ІІІ ступенів №2

 

Вчитель, що надихнув на написання есе — Лапенко Ірина Євгенівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

 

Я народилася в Донецькій області — місці, яке завжди було для мене домом, з його безкрайніми полями, шахтами і теплими вечорами, які я проводила з родиною та друзями. Але все змінилося. Війна, яка раніше здавалась далекою та чужою, прийшла в наш дім і перевернула моє життя з ніг на голову. Я, шістнадцятирічна дівчина, ось уже майже три роки живу в реальності, яка кардинально відрізняється від того, про що я мріяла, і від того, до чого я звикла.

 

1000 днів війни — це не просто цифра. Це час, протягом якого я бачила, як мій світ руйнується, як будинки перетворюються на руїни, а люди — на біженців.

 

Коли почалися обстріли, я ще була дитиною, але мені довелося швидко подорослішати. Переїзд став неминучим. Ми з родиною були змушені залишити наш дім, те місце, де я народилася, виросла, де кожен куточок був пов’язаний зі спогадами про щасливі часи. Тепер я живу в іншому місті, далеко від рідної Донеччини, і цей шлях, цей переїзд став для мене особистою війною.

 

У новому місті ми з родиною намагалися почати нове життя. Але з кожним днем я відчувала, як мене тягне назад.

 

Я сумую за домом, за дитинством, яке війна у мене забрала. Відчуття втрати постійно переслідує мене — я втратила безтурботність, втратила друзів, з якими ми розійшлися через війну, втратила місце, яке могло б стати моїм назавжди.

 

Але ці 1000 днів війни навчили мене і чогось важливого. Я зрозуміла, що є речі, які ніколи не зможе зруйнувати жодна війна — це моя сила духу, віра в себе і в краще майбутнє.

 

Я стала більш витривалою, навчилася цінувати кожну мить і кожну людину, яка поруч зі мною. Ми більше не сприймаємо мир як щось буденне, тепер це мета, до якої всі прагнуть.

 

Війна навчила мене цінувати прості речі — можливість навчатися, зустрічатися з друзями, спокійно спати вночі без страху, що завтра може не бути. У новій школі я знайшла нових друзів, нові мрії. Я замислююся над тим, щоб стати психологом, щоб допомагати людям, які постраждали від війни, відновлюватися, підтримувати тих, хто, як і я, втратили дім.

 

Попри всі труднощі, ми — ті, хто побачив війну на власні очі, але й ті, хто зможе побудувати мирне майбутнє. Ми вже сильніші, ніж були раніше, і саме наша сила допоможе відновити нашу країну, наші домівки і наші душі.

 

Мій шлях ще не завершився. Попереду ще багато випробувань, але я знаю, що впораюся. Я мрію про той день, коли зможу повернутися додому, побачити рідні місця і знову відчути той мир, який забрала війна. І я впевнена, що цей день настане.