Під обстрілами у Бахмуті витримати було нереально. Маргарита і її рідні виїжджали з небезпечного міста у різний час і у різних напрямках

Перший день війни я пам’ятаю дуже чітко. Мене розбудила сестра. Я поїхала заправляти машину, не тому що війна, а просто перед роботою. На заправці була величезна черга. Потім я приїхала на роботу і почала роздавати документи та трудові книжки людям. Довго не могла повірити, що це сталося насправді.

Мене шокувало те, що моя родина залишилася без нічого. Все залишилося там, у Бахмуті. 

Евакуація була складною. Брат з родиною поїхав до Львова, потім мама з моїм сином. Батько залишався в місті, сестра працювала. Я виїхала трохи пізніше, але ще два-три рази на тиждень їздила з Дніпра в Бахмут, бо будинок на той момент був цілий. 

Одного разу, коли я приїхала додому, почався обстріл району, і я зрозуміла, що це останній раз. 

Батьків додому вже не пускали, і я не змогла забрати їхні речі.

Я познайомилася з багатьма військовими, які допомагали нам у Бахмуті. На роботі ми зустрічали перших переселенців із Лисичанська та Сєвєродонецька. Військові привозили гуманітарну допомогу, ліки, а я роздавала це людям. До сих пір підтримую контакт із багатьма військовими, які були у нас у місті. Вони проявили справжній героїзм. 

Завдяки війні я навіть зустріла свого чоловіка, який був військовим. Ми оселилися в Охтирці, бо тут знаходиться його військова частина. Винаймаємо будинок, дитина пішла до школи. Тут вона знайшла друзів, ходить на тренування.

У Бахмуті та Дніпрі мені допомагав Фонд Ріната Ахметова. Я працювала з першого дня війни і продовжую працювати, щоб моя дитина не відчувала нестачі їжі.

Війна розлучила мене з родиною. Я розумію, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Усі родичі роз’їхалися, раніше ми бачилися щодня, тепер - далеко один від одного.

Я мрію повернутися додому. Хочу мати свій дім, роботу, можливість приїжджати до батьків. Хочу бачити Україну вільною, незалежною та максимально захищеною від сусідньої країни.