Літковець Азалія

9 клас, Комунальний заклад "Таврійський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад" Роздольської сільської ради Василівського району Запорізької області

Вчителька, що надихнула на написання – Логвиненко Наталія Миколаївна

Війна. Моя історія

Чудовий зимовий вечір 23 лютого 2022 року. Ми з мамою приїхали з художньої школи, де я успішно навчалася. Вдома нас чекали мій старший братик та тато. Ми всі разом поспілкувалися в своєму затишному будинку за смачною вечерею. А далі все як завжди: мої рідні займалися кожен своїми справами, а я грала на акордеоні гарні веселі мелодії, які вивчила в музичній школі, бо 24 лютого після уроків у школі мала їхати на заняття з музики. Але….

Ранок 24 лютого був зовсім не таким, як завжди. Я бачила розгублені та безпорадні очі тата і мами, вперше в них я побачила страх, а над будинком в бік Запоріжжя летіли з великою швидкістю залізні величезні труби, як пізніше виявилося, то були ракети. Я думала, що це мені сниться і хотіла прокинутися.

Війна… Це вона вкрала в мене дитинство і юність, молодість у мого брата, старість у моєї бабусі і дідуся, нормальне життя у моїх батьків.

Клята війна…

З початку повномасштабного вторгнення в мою рідну країну , дні почали відчуватись зовсім по-іншому. Я не одразу зрозуміла, що відбувається, починаючи з цього ранку. Розпочалося життя з вічними тривожними думками та повним хаосом в голові. Кожного дня я згадую про те, як було чудово жити в мирі, засинати під вечірній перегляд мультфільмів та ніжний голос матусі, а не під гуркіт воєнної техніки та прильотів ракет, які несуть за собою лише гіркі сльози, втрати та смерті невинних людей.

Війна розлучила мене на довгий час з найріднішими людьми. Бути на відстані з ними дуже важко. Коли розмовляю з татом по відеозв’язку, то бачу його посмішку, чую , ніби радісний голос, позитивний настрій, але разом з тим бачу в рідних очах відбиток того жаху, який переживає щодня рідна мені людина, і від того так боляче стає, що ми змінити нічого не можемо, ми безсилі…

Я дуже часто ставлю собі питання: «За що такі страждання нам? Чому саме ми? Що буде далі?»

Але моє виховання, мій незламний дух, який живе в моєму серці та душі, на генетичному рівні ніколи не дозволить мені і кожному з нас опустити руки і похилити голову. Бо я -- українка, а це надає міцності моїм крилам і впевненості в тому, що Україна, як фенікс, відродиться із попелу.

Ми на своїй землі, за нами правда і з нами Бог.

Прийде час, і перемога буде, Наша Перемога.