Щербань Дарина, учениця 10 класу Комунального закладу "Кам'янський ліцей Кам'янецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Щербань Оксана Дмитрівна

  Війна. Моя історія

Як гарно хлюпочуться хвилі … Неймовірно…Так приємно нагрітим піском забавлятись. Можна робити це безкінечно: слухати музику моря, торкатись піщаного дива, що якось вміло просочується і втікає крізь пальці …Робила б це ще дуже довго, але неймовірна спрага, якої я, мабуть, раніше ніколи не відчувала, змусила мене виринути із мого такого приємного сонного потойбіччя.

Ще напівсонна відчинила двері на кухню, жадібно випила повну склянку води, і ще одну,і ще…Усе. Мені вдалося погасити полум’я, що чомусь загорілось всередині мого тіла. Чи то піщане тепло із мого сну, чи то щось інше пробудило в мені те відчуття спраги. Не знаю. Оглядаюсь...Усе, як завжди: мама щось чаклує для нас на сніданок, приспівуючи. На кухні п’янкий аромат кави поєднався із маминими сирниками.

Звичайний ранок. Ми вже звикли інколи снідати без тата – він на чергуванні, тому для нас буденний ранок четверга: поснідали, причепурились, перевірили, чи нічого не забули…Дорога у школу. Така вже рідна мені, знаю кожну ямку, здається, кожен камінчик, то мій друг. Мене не покидає відчуття : щось не так, щось змінилось.

У вас так буває: у знайомому місці, помічаються найпотаємніші відмінності? Іду й намагаюся не думати про це «ЩОСЬ НЕ ТАК».

Щоб подолати ці дивні переживання, подумки перевіряю, чи правильно я виконала домашю роботу з алгебри (якось цьогоріч у мене багато білих плям щодо точних наук). На мить я зуміла перебороти тривожність, що бентежила мене. Тільки-но переступила поріг школи, як на мене повіяло якимось смутком і болем. Не розумію…

Раптом мої очі зустрічаються із маминими ( вона говорила з татом по телефону, я не вслухалась у її слова, адже мої думки були про алгебру, тому не знаю, що батьки обговорювали). Мамині очі чомусь заблистіли. Сьози??? Мама плаче??? Чому???

Ось тепер в мені, ніби павутиною, заплівся страх і біль. Щось стисткається в душі, а, може, більшає? Так, більшає, росте, от-от вибухне…Що??? Коридорами школи людно, але тихо. Чому??? Мамині сльози… Чую слово «ВІЙНА»… «ПОЧАЛАСЬ ВІЙНА»…

Це якась кінострічка, чи я, може, знову заснула, це СОН??? Мені хочеться кричати. Майже не чую слів учительки: «..уроків не буде…». Це те, що я зрозуміла…

РАНОК 24 ЛЮТОГО 2022 року – це відлік на ДО і ПІСЛЯ. В одну мить усе змінилось: раніше були мрії, переживання про оцінки, бажання нової сукні….А тепер єдине – лише ПЕРЕМОГА. Ще вчора слово « війна» було ефемерним, книжним, холодним, а сьогодні воно реальне і пече.

Дивлюсь на небо, а тілом відчуваю, як страждає моя земля під ногами. Ось у цю мить вона скроплюється кров'ю тих, хто віддають життя за мене, та тих, хто спокусилися погубити життя мирних українців.

Я відчуваю, як земля насичується патріотизмом та любов'ю до Батьківщини. Десь там є і моя краплина такої любови.

Сьогодні я навчилась цінувати кожну грудочку рідної землі, пишатись своїм струдженим, волелюбним, стійким народом, дорожити хвилинами, які проводжу із рідними; я по-новому відчуваю смак життя. Пишаюсь, що я УКРАЇНКА.

Людоїдський  зажерливий апетит наших сусідів зробив неймовірне: ми об'єднали наші мрії, думки всіх українців сплелись і створили одну-єдину ціль — повернення України: від смарагдового Закарпаття до трудолюбивої Слобожанщини, від заквітчаного Полісся до солоного, від морських хвиль, Криму. І я сьогодні впевнена, що сон, який  бачила вночі ДО війни, був пророчим: я буду вслухатись у музику моря, лежачи на тепленькому пісочку десь у Керчі, або ж у Судаку, а, може, у Феодосії, і гордо розмовлятиму моєю українською.