Шетеля Іванна, 9 клас, Колочавська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шетеля Олеся Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни - це час, який змінив мене назавжди. Цей відлік здається нескінченним, але кожен з цих днів глибоко врізався у свідомість і серце. Щоразу, коли чуєш новини про нові бої чи ракетні обстріли, в грудях зростає важкість, як від незримої війни, що йде не лише на фронті, але й у свідомості кожного з нас. На початку війни я, як і багато інших, була шокована. Невже таке можливе в XXІ столітті?

Як могло статися, що мирний ранок перетворився на день, сповнений страху та болю? Цей шок швидко змінився на паніку: що робити далі?

У перші дні я відчувала себе безпорадною. Постійний потік новин, тривога за близьких і невизначеність майбутнього виснажували морально. Мої думки були з тими, хто залишався на передовій. Війна перетворилася з далекої події на щось особисте й болюче. Проте з часом прийшло розуміння, що бездіяльність  ̶  це найгірший ворог. Я зрозуміла, що залишатися осторонь і просто спостерігати  ̶ не варіант. Тому почала шукати спосіб бути корисною. Перший крок на цьому шляху був досить простий  ̶  я стала частиною волонтерської ініціативи.

Спершу займалася дрібними справами: допомагала збиранню гуманітарної допомоги, сортувала речі, допомагала координувати постачання для тих, хто потребував найбільше.

Це був спосіб відчути, що мої зусилля можуть хоча б трохи полегшити страждання інших. Кожен день волонтерської роботи ставав для мене новим випробуванням і водночас поштовхом для дій. Я зрозуміла, що важливо навіть не те, скільки часу ти віддаєш, а те, як щиро ти це робиш. Мені доводилося бачити людей, які пережили справжні трагедії - вони втратили дім, рідних, усе, що мали. І попри це вони залишилися сильними, трималися з гідністю. Їхні історії стали для мене мотиватором. Це були не просто люди, це були герої, чиї долі показували справжню ціну свободи. За ці тисячу днів я також навчилася більше цінувати те, що маю. Здавалося б, прості речі  ̶ буденність, мирні вечори, спокій  ̶  стали для мене безцінним.

Раніше я сприймала усе це, як належне, але тепер кожен спокійний момент здавався маленькою перемогою над війною.

Навіть у найважчі моменти я намагалася шукати промінчик надії, віри в краще майбутнє. Однак війна  ̶ це не лише боротьба з зовнішнім ворогом. Війна - це боротьба зі своїми страхами, сумнівами та розчаруваннями. Я не раз ставила собі питання: «Чи вистачить у мене сил?», «Чи не даремно всі ці зусилля?». Але кожного разу, коли сумніви брали гору, я пригадувала тих, хто залишався на фронті, і розуміла, що маю продовжувати. Ці тисяча днів навчили мене цінувати силу єдності.

Ми всі різні - з різним минулим, різними переконаннями, але війна показала, що в нас є щось спільне - це прагнення до свободи та справедливості.

Волонтерські штаби, благодійні фонди, звичайні люди, які допомагали один одному - це все формувало відчуття спільної боротьби. Війна зробила нас більш відкритими один до одного, навчивши підтримувати тих, хто поряд. Тисяча днів війни - це час втрат, але й час надії. Мій шлях під час цієї війни  ̶  це шлях від страху й розгубленості до сили й віри.

Я зрозуміла, що кожен має свій фронт, і важливо, щоб ми не здавалися. Навіть найменший внесок кожного з нас наближає той день, коли війна закінчиться.

І тоді ми зможемо сказати, що вистояли не лише на полі бою, а й у власних душах. Цей шлях був важким, але він показав мені, що людська стійкість і віра можуть витримати найстрашніші випробування. Війна триває, але разом з нею триває  і наша боротьба за життя, гідність і свободу.