Ольга Данілова, 11 клас
Вараський ліцей №6
Вчитель, що надихнув на написання есе: Печончик Наталія Петрівна

1000 днів війни. Мій шлях

Скоро буде 1000 днів, як в Україні розпочалася повномасштабна війна. Це 1000 днів, які кардинально змінили не лише моє життя, а й життя кожного українця. Подумати тільки — минуло стільки часу, а відчуття таке, наче все це сталося вчора. Іноді здається, що я досі живу тим 24 лютого 2022 року, коли прокинулась зранку, плануючи звичайний день у школі, але все раптово пішло іншим шляхом.

Я прокинулася близько сьомої ранку, збиралася до школи, думаючи про звичні речі: чи зможу я здати вірш на уроках, чи добре впораюся із самостійною роботою. Нічого не віщувало лиха, поки я не помітила, як мій тато і дядько серйозно розмовляли на кухні. Їхні обличчя були похмурими, і з їхніх слів я зрозуміла, що сталося щось жахливе. Війна. Це слово я чула не вперше, адже напруга в країні наростала, а медіа постійно говорили про загрозу.

У школі нам навіть показали, як користуватися шкільним підвалом у разі повітряної тривоги. Проте реальність цієї загрози здавалася далекою і несуттєвою. Але все змінилося тієї ранкової миті.

Я зайшла на кухню і побачила маму, яка сиділа з відсутнім поглядом. Її обличчя було блідим, і в той момент я зрозуміла, що щось дуже серйозне сталося. Я запитала у неї, що відбувається. Вона тихо відповіла: «Доню, почалася війна». Це були ті два слова, яких я боялася найбільше. Два слова, що вмить змінили все моє життя.

Мене охопив страх. Я навіть не могла уявити, як почувалися ті люди, які прокинулися від вибухів о п’ятій ранку, за дві години до того, як я дізналася про початок війни. Але мої думки одразу перенеслися до мого брата.

Мій брат підписав контракт за декілька років до початку війни, і це дуже мене хвилювало. Я часто просила його не робити цього, казала, що це небезпечно. Але він завжди відповідав, що якщо всі будуть боятися, то хто буде захищати нашу країну. Він був правий, але тоді я не могла прийняти його рішення. Для мене війна асоціювалася зі смертю, страхом і втратами. І тепер, коли війна справді розпочалася, мої страхи ставали реальністю.

Того дня я почувалася абсолютно розбитою. Було відчуття, що це якийсь страшний сон, з якого я ось-ось прокинуся. Я хотіла вірити, що це просто нічний кошмар, але це була реальність.

Я не могла плакати, не могла навіть відчути весь той біль. Мені було важко усвідомити, що відбувається навколо. Я сиділа перед телевізором, дивилася новини, спілкувалася з подругами, які також перебували в паніці. У місті почали зникати продукти, магазини і банки були переповнені людьми. Люди покидали наш маленький спокійний населений пункт і їхали за кордон. Ми ж залишилися. Ми не могли виїхати через сімейні обставини, тому вирішили залишатися на місці і бути готовими до найгіршого.

Ми почали збирати «тривожний рюкзак», запасатися консервами, водою та іншими необхідними речами. Ми позаклеювали вікна скотчем, щоб під час вибухів скалки не розлетілися.

В той момент це здавалося єдиним можливим варіантом захисту. На щастя, наше місто на початку війни не зазнало таких атак, як інші великі міста України, але страх залишався з нами щодня.
Наступний день був не менш страшним. Я почула звук першої повітряної тривоги, яка хоч і була навчальною, але викликала у мене паніку. Я ніколи не відчувала такого страху, як тоді. Ми спустилися в підвал разом із сім’єю, хоча і розуміли, що це не найкраще місце для укриття. Підвал був старий, повний труб і непотрібних речей, і це місце зовсім не здавалося безпечним. Ми вирішили ховатися вдома між двома стінами в коридорі.

Дні проходили однотипно. Я жила в очікуванні кінця цього жахіття, спілкувалася з подругою, яка виїхала за кордон, і постійно тримала зв’язок із братом, який перебував на передовій.

Однак все змінилося, коли він перестав виходити на зв’язок. Ми почали хвилюватися, але сподівалися, що це тимчасово. Проте з кожним днем очікування ставало все важчим.

1 червня 2022 року до нас прийшли з новиною, що мій брат зник безвісти. Ці слова були як удар. Важко передати, що я відчувала в той момент. Все моє життя ніби зупинилося. Ми не могли повірити, що це правда, і продовжували чекати звісток від нього.

Але найстрашніше сталося, коли в липні ми натрапили на фотографію на одному з російських сайтів. На фото був мій брат, мертвий, з побитим обличчям. Це був удар, від якого я досі не можу оговтатися.

Бачити свого брата мертвим на фотографії — це був нестерпний біль. Я пам’ятаю, як ми разом гуляли, як він піднімав мене на плечі, коли ми були дітьми. Ми бешкетували вечорами, сміялися і проводили час разом. Він був завжди поруч, підтримував мене, і ці спогади наповнюють мене радістю і болем водночас. Війна забрала у мене цю частинку життя. І той факт, що єдиний образ, який залишився від нього зараз, — це та страшна фотографія, важко прийняти.

Жити з цією невідомістю надзвичайно важко.

Ми досі сподіваємося, що мій брат живий, можливо, в полоні, і кожного разу, коли звільняють українських військових, я чекаю, що побачу його серед них. Проте з кожним днем надія слабшає, і це болить все більше.

Ці 1000 днів змінили мене назавжди. Війна принесла втрати, біль і сльози, але водночас і надію на перемогу. Я навчилася цінувати кожну мить, кожне слово і кожну людину. Війна забрала багато, але ми продовжуємо боротися. Я вірю, що настане день, коли моя країна буде вільною і мирною. Але ціна, яку ми платимо, дуже висока.