Чопенко Назар, Академічний ліцей №5, м. Обухів

Вчитель, що надихнув на написання есе — Жванія Марина Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – слово, яке ми можемо почути у різних книгах, художніх фільмах, слухаючи новини чи, можливо, з розповідей старшого покоління. Ми гадали, що війна — це щось далеке від нас і наша ненька Україна ніколи не зазнає такого горя, як війна, проте доля розпорядилася інакше. 24 лютого 2022 року приблизно о 5 годині ранку президент Російської Федерації Володимир Путін оголосив про початок війни з Україною.

В той день я прокинувся о 7:00 і як завжди збирався до школи. Я ще не знав про початок війни, але мій брат повідомив мене. Я спершу навіть не повірив, сприйнявши його слова за жарт.

Однак він мене переконав, що це правда. Отже, розпочалася війна, лунають вибухи по всій Україні, Росія наносить ракетні удари по великих містах, сирени, невідомість, паніка і страх — все це ті почуття, які огорнули мене. Батьки ще спали, я з братом пішов до них і розповів про нечувані новини. Реакція батьків була подібною до моєї. Ми ще не знали, яким буде розвиток подій цієї війни, тому навіть не знали, як діяти.

Перші дні та тижні були дуже тривожними для мене. Постійні тривоги, страх за рідних, розуміння, що величезна кількість людей гинуть заради збереження нашої незалежності, мучило мою совість, ятрило душу.

А втім, я швидко зрозумів, що життя продовжується. Незважаючи на війну, я продовжував вчитися, й хоча це нелегко, я завжди знаходжу час, аби зробити щось на благо Збройних Сил. Так, завдяки друзям зі Львова наша сім’я організувала фуру медикаментів та амуніції на фронт. Я перерахував на ЗСУ всі заощадження, які в мене були.

Я вирішив, що мої бабусі й хресна постійно передають мені гроші, а от військових треба підтримувати наскільки можливо.

Також у школі проходив благодійний захід, коли учні створювали малюнки з побажаннями вдячності нашим воїнам за їхню важку працю. Я намалював кота миру на фоні прапора України. До війни багато людей, які жили в Україні й вважали себе українцями, розмовляли російською мовою, часто виступали проти всього українського, зневажали україномовних, але з початком війни вони забули про все це.

Нещодавно у моїй школі проводився марафон під назвою «Біжу за героя». Всі збиралися, кидали в скриньку стільки грошей, скільки могли. Після цього якась дитина брала наш стяг у руки, потім всі бігли на звук свистка.

Всі люди згуртувалися, ми усвідомили, що є представниками єдиної могутньої нації, які разом здатні подолати будь-які перепони й відстояти свою гідність, землю своїх предків, довести, що ми незламні й непохитні та заслуговуємо на те, щоб жити на рідній землі, а своєю Батьківщиною величати Україну.

Війна принесла нам страждання, біль, розбиті надії, дуже багато людей стали інвалідами. На жаль, це вже не змінити, тому треба жити далі, рухатися тільки вперед.

Ліна Костенко колись написала у своєму відомому вірші:

«І все на світі треба пережити,
І кожен фініш — це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.»

Підсумувавши, можна сказати, що війна вже стала невід’ємною складовою нашого життя. Скоро виповнюється 1000 днів війни. Це не просто 1000 днів спротиву й боротьби, це шлях кожного українця в досягненні миру, справедливості й благополуччя нашої славної України.

Я щиро переконаний, що яку б гірку ціну Україна не платила зараз, ми точно переможемо в цій війні — і тоді нарешті «зійде сонце України».

Ми ні на мить не повинні забувати, що Україна — це брама Європи, благословенна Богом земля, де влучно поєднуються традиції минулого і сьогодення, яка в прямому сенсі слова є «зв’язком тисячоліть». За нами Бог і справедливість. Ми переможемо! Слава Україні!