Божко Валерія Андріївна, Ірпінський ліцей №1 Ірпінської міської ради Бучанського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Івановська Наталія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року назавжди залишиться в моїй пам’яті. П’ята ранку. Я прокинулася від голосу батьків, які сиділи на кухні й перешіптувалися, намагаючись не розбудити нас з братом. Їхні слова змінили все: почалася війна. Це було настільки несподівано й страшно, що я не могла повірити. Світ, який здавався таким звичним, умить розсипався на уламки. У голові виникали питання: «Як? Чому? Що тепер буде з нами?».

Страх паралізував. Ми ще не знали, що нас чекає попереду, але вже тоді все всередині кричало від нерозуміння й тривоги.

Через чотири дні нашу домівку окупували. Світло було заборонено вмикати, адже це могло видати наше місце. Ми жили в темряві, без води й зв’язку, мов на краю світу. Відчуття ізоляції та постійний страх стали нашою новою реальністю. Кожен день здавався нескінченним, кожен звук змушував здригатися. У такому стані ми провели два місяці. Це були найтяжчі дні мого життя.

Одного дня батьки вирішили, що ми маємо виїжджати. Вони боялися за нас із братом, бо не знали, що станеться далі. Не хотілося уявляти, як житимемо без рідної домівки, та ще важче було покидати батька, який мав залишитися.

Сльози стояли в горлі, коли ми поспіхом збирали речі. Я навіть не встигла попрощатися з рідними. І це боліло найбільше. Здавалося, що ми покидаємо не лише місто, а й частину свого життя.

Ми їхали довгих чотири дні. На кожному кроці нас зустрічали блокпости й перевірки. Згодом ми пройшли двадцять чотири російські пункти контролю, і кожен з них був ніби черговим випробуванням.

Я досі пам’ятаю страх того, що чекає на нас за наступним постом. Хотілося тільки плакати, але я знала, що повинна триматися заради мами й брата.

Ми прямували до Іспанії, сподіваючись, що це лише тимчасовий прихисток. Думали, що мине декілька тижнів, і ми повернемося додому. Але замість цього ми провели там понад півтора року. Той час був складним, було важко прийняти, що війна відібрала в нас звичне життя. Я сумувала за домом, за друзями й за татом. За цей період я втратила близьких людей. Найважче було усвідомлювати, що я не змогла з ними попрощатися, це залишило глибоку рану в моєму серці.

І хоча я навчилася жити за кордоном, звикла до нових обставин, душа моя завжди прагнула повернення. Щоб не залишатися осторонь, я допомагала, як могла: донатила, брала участь у волонтерських проєктах, але навіть ці маленькі кроки не могли заглушити біль втрат і розлуки.

Минув час, і ми вирішили повернутися в Україну. Це рішення було непростим, але я знала, що рідна земля завжди кличе. Ми повернулися до Ірпеня, міста, яке теж пережило війну. Кожен переїзд із місця на місце давався важко. Мені довелося знайти в собі мужність, щоб підтримувати маму і брата, адже вони теж потребували підтримки. Я знала, що моя сила стане для них опорою.

Зараз я ходжу до школи, маю нових друзів, і хоча багато чого змінилося, я намагаюся цінувати кожен день. Серце все ще болить за татом, якого я бачила лише двічі за ці тисячі днів, але я вірю, що незабаром усе стане на свої місця.

Цей шлях був непростим, війна змінила мене, змусила подорослішати й навчила цінувати найпростіші речі — родинне тепло, друзів, мирне небо над головою і ще багато чого. І хоча біль втрат назавжди залишиться зі мною, я знаю, що цей досвід зробив мене сильнішою.

Сьогодні я живу життям щасливої людини, яка вірить у краще майбутнє та готова робити все, щоб допомогти своїй країні вистояти й перемогти.

Кожен із нас прокладає свій шлях через ці 1000 днів війни. Мій шлях — це шлях втрат і надії, смутку і мужності. Але головне — це шлях додому. Бо я знаю, що разом ми здолаємо все. Я вірю в перемогу!