Мені вісімдесят років, я дуже хвора. Жила одна: чоловік помер, а дочки не стало у ранньому віці – їй було 38 років.

У перший день війни я знаходилась вдома. Мені подзвонила сестра і сказала, що почалася війна.

Найстрашніше - це обстріли. Через мою хату літали снаряди, вночі я сиділа і тремтіла від страху.

До мене два рази на день приходили люди і приносили допомогу. Поки був газ, я якось готувала їсти. Багато руйнувань завдала війна. Місяць я жила під обстрілами.

Я виїжджала зі своєю сестрою евакуаційним автобусом. Зараз ми в Запоріжжі винаймаємо квартиру, бо в гуртожитку я жити не можу. Пересуваюсь я лише по квартирі, бо в мене проблеми з ногами.

У мене двоє онуків і правнучка, я переживаю за їхнє майбутнє.