Я жила в Маріуполі зі своїм татом і його дружиною у Приморському районі. У мене є брат, який зараз живе у Києві. Бабусі і дідусі залишилися в Маріуполі. Я виїхала звідти одна.

Я працювала вночі з 23 на 24 лютого і спілкувалася з менеджером на роботі. Він мені сказав, що у Києві пролунали вибухи. Я сказала татові, що почалася війна. Дуже нервувала: у мене руки трусилися, все тіло - теж. Почалася фаза страху. 

В перші дні у нас була можливість скупитися в магазинах, запастися всім необхідним. До нас приїхали багато родичів, бо у нас було більш-менш спокійно. Ми встигли ще з'їздити на Новоселівку до бабусі з дідусем, там був оптовий ринок, ми забирали картоплю. У дальнобійну машину влучив снаряд, і чоловік просто безкоштовно роздавав картоплю. Ми взяли два мішки і це дуже врятувало.  

Криниця була неподалік, але їздити часто туди було неможливо через обстріли. Завдяки машині можна було набрати води побільше, щоб надовше вистачило. Збирали дощову воду, сніг - таку воду ми використовували більше для технічних цілей.

Коли відкрили офіційний зелений коридор, батьки моєї подруги запропонували мені виїхати. Батько мені сказав: "Краще їдь, щоб не бачити всього цього жаху". Ми зібрали речі і 16 березня виїхали. Коли ми виїжджали з міста, нам сказали, що на якомусь блокпості був вибух, і усю колону почали розвертати. Ми стояли, а потім знову поїхали на виїзд. Довго чекали у чергах на блокпостах, але нас не обстрілювали. Їхали до Бердянська, а потім - до Запоріжжя. 

Шокувало, що окупанти спроможні на вбивства мирних людей, на руйнування цілих міст. Що у рашистів немає ні жалю, ні співчуття. 

Я вірю, що війна закінчиться дуже скоро. Наша сила і наш згуртований народ - це дуже велика перевага у боротьбі за нашу свободу. Своє майбутнє бачу мирним і спокійним, поруч з родиною. Хотілося б повернутися додому і там будувати своє життя.