Надія Іванівна та її чоловік ховалися в підвалах від обстрілів чимало днів і ночей. Але не залишили рідне селище.

У перший день війни я навіть не пам’ятаю, де ми були, наприклад, ніби вдома. До 2015 року вже в нас серйозні тут були обстріли. Я бачила, як снаряди вибухали, літали повз мене. Пам’ятаю, до матері йду, а вони летять. Страшно було, що все так несподівано...

Ми ховалися, коли сильна стрілянина була й розриви. У підвалі ховалися, приготували там собі постіль про всяк випадок, води залишили. Хіба мало, скільки це триватиме. Ну якось пережили все потроху. Нікуди не виїжджали, хоча багато сусідів виїхало. Ми із чоловіком вирішили залишитися. Помирати – так удома, як то кажуть.

На початку було особливо важко: води немає, було перебите водопостачання. Усі без хліба сиділи, самі пекли. Їли своє з городу, заготівля, консервація була.

Наше житло не постраждало, але справа в тому, що від цих розривів і постійних поїздок танків туди-сюди в нас будинок тріскається. А в батьківську домівку чоловіка на наступній вулиці снаряд влучив у дах. Усе протекло-затекло, відвалилося.

Я мрію, щоб відкрили нам дорогу, з’єднали Україну взагалі всю й не розділяли, тому що внуки залишилися на тому боці і діти. Це наша мрія – щоб і дорогу відкрили, і возз’єднали нас нарешті.