Мартиненко Софія, 15 років, Учениця 10-В класу, ЧОНЛ, м.Чернігів

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Голуб Наталія Євгенїівна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Здавалось би, війна, те, чого ми точно не побачимо, те, про що можна прочитати у книзі, почути від дідуся з бабусею, але аж ніяк побачити на власні очі. Я ніколи не розуміла слів дорослих: ”Головне, щоб не було війни”, я завжди на це посміхалась і пропускала повз вуха. Але життя вирішило внести свої корективи і показати, що таке “війна” в реальному житті.

24 лютого 2022 року моє життя повністю перевернулось (як і у більшості українців). 24 лютого я прокинулась зовсім іншою людиною. Але незмінним лишився мій патріотизм. Я, мабуть, тільки ще більше почала цінувати та любити свою землю.

Це мав би бути звичайний день, я мала б збиратись до школи. Вийшло все не так, як хотілося. Прокинулась я дуже рано через те, що в будинку трусились вікна. Я не відчувала страху зовсів, мабуть, тому що не розуміла, що відбувається. Я піднялась з ліжка (у батьків була неймовірна паніка, тому я нічого в них не питала), увімкнула телевізор і побачила по всіх каналах шокуючу новину про війну… Я не почала збирати свої речі сама і не дала мамі цього зробити, оскільки  була впевнена, що це все швидко мине. Внутрішньої тривоги в мене не було до того, як почали пролітати бомбардувальники. І навіть тоді я не показувала,що мені страшно.

Батьки одразу відкинули варіант кудись їхати, я теж була категорично проти виїжджати, тому всю окупацію ми з родиною перебували вдома. На той момент нам здавалось це правильним, але зараз, дізнавшись про всі ці жахи, які принесла війна, я не можу бути впевнена, чи правильно ми вчинили. Тоді в окупації ми не знали про Бучу, Ірпінь…

Хто б міг подумати, що таке страшне явище , як війна, зможе так сильно згуртувати людей. Ми почали цінувати кожну хвилину ,проведену разом, бо кожен день здавався нам останнім…

Наше село було окуповане, але воєнних дій не було. Вважати себе в безпеці ми не могли, бо зовсім не далеко від мого села катували людей… І  не могли бути переконанні, що цієї ночі ми виживемо.

Найстрашнішим було те ,що коли летять ракети ,ми не можемо їх ніяк зупинити , а лише здогадуватись; ця ракета летить на Київ чи Чернігів… За своє життя я не переживала зовсім, мені було важливо, щоб з моїми рідними було все добре, а коли нема зв’язку і ти не можеш дізнатись, живі вони чи ні, - це дійсно було для мене страшно.

Я пам’ятаю, як ми раділи, коли в село зайшли наші військові. Наступна така радість буде після слів Володимира Зеленського: ”Перемога!” Звісно, і після цих слів життя не буде таким як раніше. Кожного ранку і вечора я дякую і буду дякувати нашим героям за змогу прокидатися і засинати спокійно.

Боюсь слово”Мир” я більше ніколи не зможу сказати, адже в його існування вже важко повірити…

Отже, якщо колись моя дитина в мене запитає, що таке війна, я буду розказувати їй про кожного героя, про кожне звірство, яке вчинила росія, про те, як люди допомагали одне одному, як ми жили в цей найскладніший час. Цю війну мають пам’ятати крізь століття.

Але ми маємо робити все, аби ніхто більше не бачив війну на власні очі!