Дацюк Кирило, 17 років, 11-В клас, Ірпінський академічний ліцей НУБіП

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Лук'янченко Лариса Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Тієї пізньої ночі пролунав несподіваний телефонний дзвінок. Спостерігаючи за приголомшеним обличчям моєї матусі, я зрозумів, що коїться щось недобре. У мене залишалося всього лише дві години, щоб повністю усвідомити, що незабаром станеться. У серці досі відлунює крик матері. Поруч нервово виляє хвостом кіт, роблячи  чергове коло кімнатою, немов він сповіщений про біду, що насувається. Руки мої ніби оніміли, наче у мене їх і немає зовсім. Потрібно якнайшвидше збирати речі. За вікном – лютий, холод пробирає до тремтіння. На годиннику третя ночі. Залишилося тільки рахувати хвилини, а невдовзі й секунди.

Десь у глибині моєї душі горів малесенький вогник надії, настільки крихітний, ніби він ось-ось згасне. Упавши на коліна, я молився, просив Господа відвернути лихо.... По телевізору транслюють чергову рекламу, мабуть, ще не знають про те, що станеться. Небо тєї ночі було якимось особливо зоряним і чистим. Але раптом я помітив якісь вогні, що, спалахуючи, падали вниз. Так! Тієї ночі сталося невідворотне.

Далі була дорога… Куди ми їхали, навіщо ми їхали? Гудів лише мотор авто. Було темно. Я нічого не зміг розгледіти, лише розумів, що наш шлях буде тернистим. Пам'ятаю заплакані очі мами, ті сльози, які ніби кришталеві росинки стікали по її ніжних щоках. «Не час розкисати, треба рухатися далі», – повторював я в думках, коли раптом крізь запітніле вікно автівки я побачив людину. Це була дівчина, позаду неї все було у вогні, чорний дим здіймався вгору, застилаючи все навколо.

Біля неї лежала людина, тіло не рухалося. Упавши на коліна, дівчина журливо плакала, завдаючи собі сильних ударів у груди. Сльози текли по щоках гарячими струмками, і здавалося, що вони здатні були загасити залишки полум'я на замерзлій землі. Побачивши це, я немов потонув у безодню. Умить я відчув себе геть спустошеним. Мене немовби не існувало. Здається, я щось втратив. Ніби мене не повинно бути тут. Це все помилка, цього не могло статися!

Це все лише жахливий сон… Але на жаль, цей сон був невідворотною, невимовною, страшною реальністю.

Після кількох тижнів поневірянь і виснаження ми опинились у безпечному місці. Нині у спогадах зринають поля та блакитні озера, небо над головою чисте, таке яскраве. Чути лише спів пташок, що з приходом весни повернулися в рідні краї. Тут я ненадовго відчув спокій. У цьому місці мене напрочуд здивували своєю добродушністю люди, готові простягнути руку допомоги. Вони ніби віддавали нам частинку себе, ділилися крихітним щастям. А скільки з них самі пережили чимало лиха.

Моя мама часто говорить: «Бажаю миру в усьому світі». До початку війни я не усвідомлював до кінця, що означає мир у житті людини. Проте наразі я остаточно осягнув значення цього вислову. Загальне поняття МИР для кожної людини різне. Для одних мир – це панування, для інших – гармонія. А для мене сьогодні мир – це свобода. Навкруги спокій і злагода, життя наше щасливе, і ми всі вільні. Що ж то таке бути вільною людиною? А відповідь така: ніколи не опускай руки і йди вперед. Ніхто не може позбавити нас можливості бути вільними. А навіть якщо й спробує, ми обов’язково доведемо свою незламність. Ми крокуватимемо СВОЇМ шляхом до миру, не втрачаючи пильності на сторожі свободи і гідності. Ми є те, що у нас у крові. Ми – українці!