Возник Данило, 15 років, 9-В клас, ІАЛ НУБіП України

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Лук’янченко Лариса Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Цей день не забуде ніхто й ніколи. Напевно для всіх прокинутися від слів «Вставай, почалося!» є найстрашнішим сном. Мені здавалося, що морально я вже був готовий до цього, але виявилося зовсім інакше. У цей день мене розбудила мама, сказавши, що почалася війна. Я не хотів цього усвідомлювати, але не вдавалося. Тремтячи від страху, я почав одразу ж телефонувати друзям. Звуки вибухів з Гостомеля було просто неможливо слухати. Я відчував сильний страх, це була моя найсильніша емоція на той момент. Цей день став найгіршим та найстрашнішим днем для моєї та багатьох українських родин.

Пам’ятаю урок української літератури напередодні неминучих жахливих подій. Зараз якось особливо символічно постає в моїй уяві той маленький хлопчик Климко з однойменної повісті Григора Тютюнника. Саме про його дитинство, яке вкрала війна, ми з учителькою розмовляли ще 23 лютого. Коли нам вдалося виїхати з рідного Ірпеня, з кожним кілометром я з гіркотою відчував, як віддаляюся від рідної домівки. Звісно, я хотів побачити світ, мріяв про закордонні мандрівки, але не за таких обставин. Спочатку Польща, потім Ірландія…Звичайно, перебування в цих країнах залишило світлі спогади у моєму серці. Я безмежно вдячний тим людям, які так охоче нам допомагали, аби ми почувалися як удома. Але для мене весь той час, який я провів у розлуці з батьківщиною, перетворився на страшний сон. Я не бачив рідних, друзів майже пів року. Я дуже скучив за всім, що є лише на рідній землі: за чарівною природою, найсмачнішою їжею та найріднішими людьми. Коли я нарешті повернувся до мого рідного нескореного міста-героя Ірпеня, міста моїх мрій, я був неймовірно щасливий. Я ніби на крилах літав. Яке це щастя – ходити рідними вуличками, вдихати аромат рідної землі, нарешті переступити поріг рідного ліцею й побачити в класі на дошці такі дорогі тепер слова «23 лютого. Класна робота»…

Сьогодні мир для мене – це коли люди не хвилюються про те, що поруч впаде ракета, а коли й хвилюються, то про те, аби не впасти на ковзанах. Коли не думають, як пережити зиму, а обирають, якою скатертиною застелити святковий стіл. Зараз мир для мене – це звичайні, як раніше здавалося, речі. Але на жаль, зараз тисячі людей віддають життя за те, щоб ми з вами в майбутньому мали можливість знову не надавати великого значення таким простим речам.

Для мене немає у світі місця, кращого за мою рідну Україну. Хочу мріяти, жити, топтати ряст на своїй землі. Ми – українці! Ми сильні! Незламні духом і тілом! Як би не склалося моє подальше життя, я бачу себе щасливим лише під рідним небом України. Мирним, лагідним, сонячним! Перемога за нами!