Скляренко Юлія, 10 клас, Комунальна установа "Сумська спеціалізована школа I-III ступенів № 9" 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рева Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни, 24000 годин з того страшного ранку, що поділив життя на до та після. РОЗГУБЛЕНІСТЬ, СТРАХ, ВІДЧАЙ. Кожен новий день міг виявитися останнім. Ми переосмислили власні переконання, погляди та  цінності, зважили пройдений шлях, усвідомивши значущість життя.

Ця війна зруйнувала не лише наші долі, домівки, природу – вона пошматувала наші душі, і ми збираємо себе, ніби по частинках-пазлах.

24 лютого 2022 року. Передрання. За вікном сіріє. Телефонний дзвінок. Зойк мами. Сльози. Сум’яття. Дізнаюсь, що більшість з моїх друзів через війну виїжджає за кордон. Лише пізніше усвідомлю, що в середу побачилася з ними востаннє. У розмові з батьками рішуче наполягаю: не хочу кидати рідну домівку заради далеких чужих країв. Ми їдемо до невеликого селища поблизу міста (як виявилося згодом, там було ще більш небезпечно, тому через два тижні повертаємося до міста).

Через декілька годин Суми вже окуповані. Читаю повідомлення про нові втрати наших захисників. Лячно. Хочеться кричати від безпорадності.

Але серед цього хаосу спочатку несміливо, а потім усе впевненіше відчуваю, що можу бути потрібною – своїм рідним, друзям, знайомим. Потрібною Україні. У соцмережах переглядаю відео героїзму моїх земляків. НАДІЯ, ВІРА, НЕЗЛАМНІСТЬ, ГОРДІСТЬ. Зізнаюсь: у якийсь момент мені стало соромно за власну слабкість і страх в перші дні російської навали. Не зламатись, жити далі. Знайти сили навчатись, боротись, протистояти.

І я зібралась. Я навчилась бути дисциплінованою, планувати кожен новий день.

Зранку – пробіжка. Спорт допомагає вивільнити емоції й позбутися хаосу в голові. Потім школа. Попри тривоги та вибухи, наші вчителі працювали й працюють. Безмежна вдячність їм за це. Згодом я зрозуміла, що навчання відволікає багатьох школярів від важких реалій. Можна сказати, є таким собі психологічним розвантаженням, адже ми спілкуємося, чуємо й бачимо одне одного, своїх однокласників. Ми навіть організовуємо екскурсії до музеїв, театрів, подорожуємо. І все це в 1000 днів війни.

Я поринула в навчання, у читання книжок, шукаючи відповіді на питання, що не дають спокою.

Знаєте, я почала вивчати історію Сумщини, історію України, переглядати документальні фільми Акіма Галімова. «Нормально», –скажете ви, однак чомусь до лютого 2022 року мені це було не дуже цікаво. «Доню, ти подорослішала», – якось сказала мама. Подорослішала духовно, як і більшість моїх однолітків, як і більшість українців. Сьогодні ми як ніколи вболіваємо за майбутнє нації, держави. Боляче усвідомлювати, що саме стало поштовхом до такої нашої трансформації. Свій шлях не відокремлюю від доль мільйонів.

Ми плетемо маскувальні сітки, збираємо речі переселенцям і тим, хто постраждав від війни, беремо участь в інформаційній війні у соціальних мережах і донатимо, донатимо, донатимо.

Відбулася адаптація до нових життєвих обставин. Я зустріла людей, з якими мені затишно й цікаво, яким я довіряю. А ще не так давно змушена була обірвати зв’язки з тими, чиї погляди щодо цієї війни мені не резонували.

Хворіє мама, тому беру на себе хатні обов’язки. Я почала цінувати родину, час, проведений разом з рідними.

Вимикають світло, місто поринає в темряву, і тоді ми з матусею вмощуємося на дивані, пригортаємо домашніх улюбленців і говоримо. Слухаю про молодість батьків, про бабусь і дідусів – цікаві історії роду. Минуле, сучасне і майбутнє так тісно переплелися, особливо гостро відчуваю це сьогодні. Живу! Живу з щохвилинною вдячністю нашим захисникам. Сьогодні вони – наші боги, наші янголи-охоронці, і щоб їхні жертви не були марними, волію вистояти, не схибити, гідно пройти свій шлях і зробити все можливе для розквіту України.