Сьома Михайло, 11 клас, Комунальний заклад «Маріупольський НВК «Ліцей-школа №48» Маріупольської міської ради Донецької області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Котляр Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це не те, що можна зрозуміти, слухаючи людей чи переглядаючи новини. Ти все одно не зможеш відчути весь жах, який з нею прийшов, весь біль, який ти відчуваєш, поки сам не побачиш це на власні очі. Для мене війна почалася ще в далекому 2014 році, та нагадувала вона про себе тільки тихими та рідкісними вибухами. Але 24 лютого 2022 року вона прийшла і в мій дім.

Ще вчора в тебе був звичайний день у школі, коли тільки ось спілкувався з друзями, а з наступного дня більше цього вже не буде.

Спершу був адреналін. Ми з родиною, не розуміючи, що робити, дуже швидко зібрали речі та відправилися до центру міста, до бабусі. Проїжджаючи містом, ми бачили страх та паніку. Натовп людей, колони машин… Хтось кудись біжить з виряченими від страху очима… Та бачив я згодом людей, які проявляли благородство, намагалися допомогти одне одному, ділилися останнім. Такі якості людини ти не зможеш побачити у звичайних ситуаціях. Саме ці моменти були для мене життєвими уроками.

Ми у бабусі. Чекаємо день, два, три… Розуміємо, що треба готуватися до найгіршого. Я намагався не втрачати надію на порятунок, навіть веселив усіх та підтримував. Згодом зламався і мій дух…

Це відчуття забуття, що ти живеш тільки зараз, що ти не знаєш, що буде завтра та просто намагаєшся вижити. Це не життя – це існування. Я відчув себе настільки слабким, настільки безпорадним, що іноді міг тільки плакати. Ні, це не була істерика дитини, просто в мене безперестанку текли сльози. Ішли дні, тижні, потроху я втрачав розуміння часу. Пройшов місяць, і, нарешті, моя родина виїхала з Маріуполя.

Про цей виїзд можна написати ціле оповідання. Ні, новелу про незвичайні події з життя героя! Але це, я думаю, буде згодом.

Ми попрямували до Бердянська, щоб там осісти та зрозуміти, що робити далі. Мене підтримував мій старший брат, який дуже допоміг мені впоратися з емоціями, щоб я не збожеволів. Були ми там декілька місяців, я вже встиг звикнути до цього міста, але треба було рухатися далі. Ми вирішили поїхати на вільну територію України. Дорога була дуже важкою і страшною.

Я ніколи не забуду очей окупантів, таких чужих і ненависних мені, автоматів, які були наведені на мене, їхніх погроз... Ніколи не забуду!

Та яке ж було щастя, коли ми потрапили на підконтрольну територію України. Я ніколи в житті не відчував ще такого щастя, що значить бути в безпеці. Лише тоді я зрозумів, що значить для мене Україна! Це мій дім, моя воля, моя родина!  

Війна загартувала мене. Війна показала, що людське життя дуже коротке, та його дуже легко обірвати. Після всіх випробувань в Україні я потрапив до Німеччини та намагаюся тут забути всі жахи, які випали на долю моєї родини.

Але я знаю, що моя Батьківщина там, на Сході. Я обов’язково повернусь і допоможу своєму народові відбудовувати мою Україну!

Мій шлях протягом цих тисячі днів — це шлях втрат, болю і водночас відкриттів. Я втратив спокій і звичний ритм життя, я втратив рідних, але здобув усвідомлення сили духу, підтримки та єдності. Війна навчила мене, що навіть у найтяжчих обставинах завжди є місце для людяності і що кожен із нас здатен зробити внесок у покращення світу. Сьогодні, після тисячі днів, я дивлюся на своє життя по-іншому. Я розумію: попереду ще багато випробувань, але війна загартувала мою стійкість.

Вона змусила переглянути пріоритети й цінності, навчила цінувати кожну мить і не відкладати на потім те, що можна зробити сьогодні, адже майбутнє може бути непередбачуваним.

Мій шлях триває, і попереду ще багато важливих битв. Але я впевнений, що з кожним днем стаю міцнішим, і яким би не було майбутнє, я зустріну його з гідністю та вірою в себе та в мою Україну!