Кравцова Любов, 10 клас, Київський професійний коледж з посиленою військовою та фізичною підготовкою 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Голод Олена

«1000 днів війни. Мій шлях»

В цьому есе я хочу розповісти свій шлях під час війни. Чутки про війну почали ширитися за вісім днів до повномасштабної війни. 16 лютого 2022 року по новинам почали казати за війська російської федерації, які застрягли в багнюкі, коли перетинали кордон з Україною. Того дня в моїй школі стали вмикати навчальну тривогу, гімн України о 09:00 годин ранку тощо.

Такі зміни лякали не тільки мене, але й моїх однокласників, які також не розуміли що відбувається. Але наступного дня ніяких навчань більше не було.

23 лютого, гуляючи зі своєю подругою, вона поділилася новиною, яка скинула з мене рожеві окуляри надії. Цією новиною було повісткою, що надіслали її мамі, яка в свою чергу працювала медсестрею в одному з медичних корпусів університету. В той день я не могла знайти собі місця, гадаючи що буде з нами далі, а чекати навіть не доводилось.

Це був ранок четверга, якого покривав густий як ковдра туман. О на пів сьомої години я прокинулася від дзвінка телефону. Коли я побачила телефон моєї мами на своєму ліжку, я здивувалася, але взяла слухавку. Я почула голос моєї мами, вона була чимось стурбована.

Вона мені сказала те, чого я ніколи не забуду “-Любочка, сьогодні почалась війна”. У мене від цих слів захолола кров. З цього дня моє життя змінилось на до і після.

Перші наслідки повномасштабної війни почались через декілька днів від початку 24 числа. Я майже не втратила свою подругу коли та зі своєю сім'єю хотіли перетнути кордон. В той час їх застали російські війська і...

Софія Чорнобиль, так ми її називали, с 27 лютого залишилась сиротою. Волонтери забрали її в Італію, там їй зробили операцію, та проходила терапію по відновленню. За її нелегку долю дізналися всі в Італії, вона навіть потрапила на міські газети.

Яка в неї зараз доля, мені не відома, зв’язок втратила я з нею з того самого дня, коли вона стала сиротою.

Коли почалась повномасштабна війна, я вже не бачила сенсу далі так жити. Це не життя, це виживання, казала я тоді. Зараз такі думки присутні в моєму житті та мислені, але є маленька надія яка ще тримає мене та мою віру в перемогу. За весь цей час, поки триває війна, я почала розвиватися, це хоча б якось звільняло мої думки від того, що кожен день як останній. Я увесь час займалася бісероплетінням, малюванням, навіть писала свою книгу.

Ці всі справи мене дуже розслабляли під час тривалих повітряних тривог та обстрілів.

Ще через деякий час, я поступила до коледжу з посиленою військовою підготовкою. Навчаючись в цьому закладі більше чим півтора місяця, я зовсім забула про війну, яка ще два роки тому лякала тривогами та масштабними обстрілами, які не давали мені жити далі як раніше.

Я хочу сказати, що моє життя ніяк не відрізняється від життів інших підлітків, які проживають такий тяжкий період. Я проживаю в дуже міцній столиці Києві, який захищають як зіниця ока. Так, повз мого міста не проходить війна, але я не відчувала великого натиску зі сторони російської федерації.

Бували обстріли, через які я завжди думала, що це моя остання хвилина життя, но все минало повз мене, неначе сам Бог мене захищає.

Згадуючи ці всі моменти, мені дуже хотілось, та навіть зараз хочеться виїхати звідси, но розумію, ріднішого місця я не знайду ніде. Дім там, де ти прожив все своє життя. А це була Україна. Но в мене немає бажання жити тут і дивитись, як кожен день вмирають наші війська, як мобілізують молодих хлопців та дівчат, які просто хочуть прожити життя, а не прожити життя з психічними розладами або стати інвалідами. Я активно скидаю кошти на Донат нашим військовим, вірячи що наші хлопці відвоюють право на незалежне життя українців, які хочуть просто жити а не виживати.