Ноздрінова Дар'я, 9 клас, гімназія № 106 Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Анохіна Лариса Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни. Подія, яка розділила життя мільйонів людей на «до» та «після». Здавалося, що в сучасному світі така подія не можлива.

24 лютого 2022 року оголосили про повномасштабне вторгнення на територію України. Навколо відчувалася паніка розгублених людей, які скуповували все, що могли, і полиці в магазинах залишалися порожніми. Перші тижні, місяці були справжнім випробуванням. З усіх куточків надходила інформація про обстріли, руйнування та втрати. Тоді лише почало вводитися поняття тривоги і створювалося безліч каналів та сайтів, де можна було відстежувати цю інформацію.

Як зараз пам’ятаю: перша тривога тривала всього 4 секунди, але за цей час усе моє життя пролетіло перед очима.

Ще тоді я вірила, що це ненадовго або мене це не торкнеться, але моя думка швидко змінилася після першого вибуху…

Цей вибух кардинально змінив моє ставлення до життя. Я усвідомила, що всі ці події відбуваються зі мною, тут і зараз.

Поступово ми адаптувалися до нових умов: спали в коридорі на підлозі, безсонними ночами сиділи в метро, шукаючи хоч трохи безпеки. Ближче до зими настало нове випробування — вимкнення світла.

Це, мʼяко кажучи, було незручно: сидіти в темряві, не мати можливості зарядити телефон, відсутність звʼязку. Але з часом ми знову адаптувалися. Зʼявилися павербанки, батарейки, а згодом і маленький генератор, якому я безмежно раділа. Часто вечорами ми всією сімʼєю ходили в магазин, де проводили по кілька годин. Це не було найкращим дозвіллям, але краще, ніж сидіти в темряві.

Я стала більше часу проводити з рідними: ми грали в настільні ігри, дивилися фільми або просто спілкувалися. Ці моменти, хоч і були важкими, але значно зблизили нашу сімʼю.

Після більше ніж півтора року війни я нарешті повернулася до школи. Було приємно зустріти друзів та вчителів, навіть якщо частину часу ми проводили в укритті — це того варте. Моя молодша сестра також ходить до школи, і я часто допомагаю їй, коли мама їде на роботу. Це зобов’язує мене бути більше відповідальною, але водночас ми з сестрою стали більш близькими, бо більше часу проводимо разом, підтримуючи одна одну. Я завжди дуже хвилювалася про неї, особливо під час обстрілів. Відчуття відповідальності за її життя змушувало мене тримати себе в руках і намагатися бути спокійною, щоб вона теж відчувала себе в безпеці.

Час іде, і хоча триває війна, я зрозуміла, що й до таких умов можна пристосуватися та знайти хоч якусь стабільність. Я маю хобі, навчаюся, проводжу час із друзями і сімʼєю. Раніше я не розуміла, наскільки важлива підтримка і згуртованість близьких. Тривоги вже не так лякають, хоча під час вибухів кров все одно стигне. Ми всі змінилися за цей час: я швидше подорослішала, стала більш відповідальною, навчилася зберігати спокій у екстремальних ситуаціях. Хоча війна принесла багато болю, вона також показала мені, що таке справжня сімʼя і наскільки важлива взаємопідтримка.