Михалко Анна, 7 клас, Комунальний заклад " Вінницький технічний ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яричук Валентина Анатоліївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уже 1000 днів у моїй країні триває війна-1000 днів страху, болю, втрат і водночас надії та сили. Коли почалася війна, мій світ змінився назавжди. Тоді я не могла уявити, наскільки глибоко цей конфлікт вплине на мене і на всіх українців. Війна прийшла раптово, як буря, що зруйнувала мир, до якого ми усі звикли. Перші кілька днів були схожі на нічний кошмар, сон, від якого неможливо було прокинутися.

Тривожні новини, сирени, пошуки найближчих укриттів, безпорадність стали новою реальністю. Ніхто навіть не міг уявити, що трапиться з нашою країною.

Я погодилась допомагати тим людям, які постраждали від війни, переселенцям, пораненим та чотирилапим тваринкам, збором гуманітарної допомоги в учбовому закладі, де працює мій дідусь. Але саме тоді  побачила, який значний внесок має кожна моя дія, як найпростіший вчинок може допомогти  зігріти чиюсь душу.

На танцях ми щорічно проводимо благодійні концерти, щоб зібрати кошти на техніку для ЗСУ.

Остання 1000 доба змінила мій погляд на час і майбутнє. Кожен день навчив мене цінувати прості моменти миру, які здавалися такими буденними та простими. Я навчилася цінувати життя, навчання і час, проведений з моїми близькими. Війна також показала, наскільки важлива підтримка близьких і спільноти. Ми всі згуртувалися навколо спільної мети - допомагати тим, хто цього потребує. Я зустріла безліч неймовірних людей, які стали справжніми героями в ці важкі часи. Вони надихають мене своєю силою, мужністю та непохитною вірою в перемогу. Незалежно від того, чим вони займаються - волонтерять, захищають країну на фронті, допомагають пораненим або просто підтримують морально, їх внесок неоціненний.

Особливо важливо, що багато людей не здається навіть тоді, коли сил більше немає. Вони знаходять внутрішні резерви і продовжують боротися.

Це надихає і дає надію на краще майбутнє. Навіть у найтемніші часи, коли здавалося, що втрачено все, ми навчилися знаходити світло в дрібницях. Проста усмішка, слово підтримки, дружня рука допомоги — це те, що допомагає вистояти. Кожен день, який починається з тривожних новин, все одно приносить з собою нові можливості для життя. Ми будуємо майбутнє, навіть коли навколо руїни. Підлітки, які були змушені залишити свої домівки, продовжують навчання онлайн. Вони навчаються, незважаючи на те, що знаходяться в укриттях або евакуаційних центрах.

Діти, які бачать війну з дитинства, знають, що таке хоробрість, стійкість і підтримка.

Зараз, як ніколи, важливо підтримувати один одного і разом наближати перемогу. Кожен з нас може зробити свій внесок незалежно від обставин. Ми маємо розуміти, що війна торкнулася кожного українця, але разом ми зможемо вистояти і побудувати нове і мирне майбутнє.

Мій дідусь завжди каже: "Головне - не втратити людяність і віру у свої сили". Ці слова стали для мене особливо важливими.

Щодня, допомагаючи іншим або навіть просто знаходячи час для розмови з рідними, я відчуваю, що вношу свою частку у відбудову нашого суспільства. Моя країна змінюється, і я змінююсь разом з нею. Сьогодні ми сильніші, ніж будь-коли раніше, і хочемо показати світу, що навіть у найважчих обставинах можна знайти надію, сили та віру в майбутнє.