Олесь Шевчук, 8-б клас, Дубенський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе — Лавренюк Юлія Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли почалася війна і у всі месенджери батьків почали приходити повідомлення про те, що не йдемо до школи, я зрадів. Бо не знав, що то таке. Не розумів…

Я бачив, як тато першу добу палив одна за одною цигарки і щось обговорювали з мамою. Вони сварилися. Він казав, що йде записуватися в армію, а мамі треба брати мене із сестрою і кудись їхати.

А мама, в свою чергу, просила бабусю брати нас і їхати до знайомих за кордон.

- Я хати не покину, — сказала бабуся батькам. – Ви молоді, то й їдьте. Вам жити треба.

- Треба приєднуватися до війська, — говорив тато і збирав якісь речі.

- А я буду допомагати, чим зможу. — Вирішила мама.

Так ніхто нікуди і не поїхав. Батьків я бачив рідко. Тато уже через кілька днів ходив у військовій формі, а мама була до смерканку на волонтерках.

А ми були з бабусею, яка читала цілодобово новини і розповідала нам, дітям, про те, що робиться навколо. Про вбитих людей, про викрадених дітей, про крадені пральні машинки та унітази.

З хати батьки вивозили усе, що потрібне було для допомоги чи цивільним, чи військовим. То були навіть пляшки чи старі простирадла. Казали, що то для коктейлів Молотова. Я навіть і не думав, що допомога може бути і такою. Мене завжди вчили, що потрібно допомагати меншим, я чув, що для хворих збирають кошти на лікування, але, дякувати Богу, я ніколи не потребував жодної допомоги. Я не знав, що таке потребувати чи просити. Найбільшою допомогою в моєму житті, були моменти, коли однокласники давали списати якусь контрольну і це я мега цінував, бо то був порятунок від поганих оцінок, адже засмучу батьків.

Якось тато, одягнувши військову форму, пішов дуже раненько. Згодом і мама поїхала на волонтерку. Я сам один у хаті. Щойно стихла сирена — відбій повітряної тривоги.

Мама приїхала ввечері, з нею — військові. На дворі вони розгорнули, як на мене, якесь шмаття, брудне, в дірках, обпалене, у темно коричневих плямах. “Це — натівський зразок. Шийте таких побільше” – каже один з військових. Коли вони поїхали, я й собі підійшов до того дрантя.

- Мамо а що це таке? – кинув погляд на привезене.

- Ноші. На них наших поранених хлопців з поля бою витягують. Бачиш — кров.

Я зрозумів, я зрозумів що то за темно коричневі плями. Бачив аптечки, які мама відправляла для військових, бачив балаклави, розвантажки, до пошиття яких вона залучила своїх знайомих швей у місті. Вона брала мене на різні волонтерки, де

люди, як у вуликах бджоли, метушилися та збирали гуманітарну допомогу для людей, які жили під обстрілами і для тих, хто уже приїхав до нас. Але я постійно думав про ці ноші, на яких хтось помер, чи завдяки яким вижив.

Одного дня мама взяла телефон, вона набирала номер за номером, просила тканину для нош. Терміново! Я вслухався в уривки фраз і знову думав про того кого несли на тих ношах.

Мої думки обірвав мамин голос.

  • Ну от тканина є, а грошей не вистачає…

Не знаю, що за дивна сила повела мене до скарбнички, у якій лежали гроші, що збирав на ігровий ноутбук. Я приніс її, і поставив перед мамою.

- Доначу!

- Ти віддаєш свої гроші? – здивовано глянула.

Той день змінив моє життя. І раніше у школі плели сітки для військових, організовували ярмарки. Але віднині – війна ніби постукала не тільки в мою оселю, а й – в серце заглядала кривавими очима в мою душу. Що я можу зробити, щоб зупинити її? Що?

Якраз тоді волонтери збирали гроші на безпілотник, як вони казали «на пташку». Хоч то було літо, я повторно

виставив на фейсбук авторську колядку у своєму виконанні, яку на ютубі на Різдво уже переглянули сотні тисяч. Замість вподобайок я просив задонатити на ЗСУ. Ви не уявляєте, з якою радістю я ніс ті гроші волонтерам!

І тоді я в перше збагнув глибокий зміст слів – та армія сильна, яка має міцний тил.

Відтоді було чимало…

Зробили кліп ще однієї пісні – «Стрій». Авторської. Настоятель місцевого монастиря написав. Представляли з танцювальним колективом Україну на мистецькому фестивалі у Бергедорфі.

У нас вдома жили зовсім чужі люди, коли їм потрібен був прихисток…

Війна була десь далеко від нашого міста. Хіба що докочувалася сюди сльозою, застигала хвилиною пам’яті про загиблих, коридорами шани тих, які поверталися “на щиті”. Я вперше в житті потрапив на похорони героя. А потім це стало все частіше.

Привозили військових в домовинах. То були знайомі, сусіди. Загинув тато однокласника… Їх везуть і досі. Щоразу я думав, а може б наші ноші їх врятували? Тепер якщо я маю якісь зекономлені кишенькові і знаю, що треба на пошиття, не вагаюся — хай будуть ноші.

Тепер якщо я можу хоч чимось бути корисним, на мене можна сподіватися, бо це уже не поділитися шоколадкою з другом, чи дати списати домашку. Це набагато більше. Це поділитися домом, шматком хліба, добрим словом.

І, коли хтось каже, що треба робити добро, бо воно повертається, вдома це заперечують. Мені кажуть, що добро потрібно робити без жодного сподівання на кешбек. А я – вірю. Вірю, що добро кожного, хто долучається до допомоги ЗСУ обов’язково повернеться стовідсотковим кешбеком. І це буде Перемога!