Петро Симовонюк, 1 курс, Економіко-правовий фаховий коледж Київського кооперативного інституту бізнесу і права

Вчитель, що надихнув на написання есе — Найда Інна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя складне та не передбачуване, воно швидкоплинне і не поворотне. Життя складається з тисяч моментів, більшість з яких ми не помічаємо, така собі звичайна буденність. Але є дні в яких відбуваються такі події, які зупиняють час, змінюють усе — і вже після них ти не той, ким був раніше, і життя вже інше, не те. Для мене такою точкою неповернення став лютий 2022 року — день, коли світ навколо завмер, а разом з ним і моя звична реальність.

Початок повномасштабного вторгнення в Україну застав мене вдома, у невеличкому селі на заході України.

Напередодні я мав як зазвичай їхати на заробітки в чужі країни. Таким було і моє дитинство — батьки на заробітках, потім їхні діти.

Я пам’ятаю ранок повномасштабного вторгнення. Це була така німа тиша, яку прорізали новини з телевізора та Інтернету, дзвінки і паніка.

Ми з мамою дивилися одне на одного як німі, ми були розгублені, і не знали, що робити. Але вже через кілька днів наше село стало тимчасовим домом для багатьох людей, які втікали від війни.

Приїжджали цілі родини з дітьми, літні люди, мами з немовлятами. Вони були в розпачі і нам хотілося їм допомагати, надати прихисток.

Хтось залишався на кілька днів, а потім їхали за кордон, хтось залишався у нас в селі надовго.

Серед тих, хто оселився в нашому домі, була родина з Києва. Вони приїхали вночі. Вони були дуже налякані, неймовірно виснажені, мовчазні, з повними очима сліз, очима повних страху.

Але у цих людях я побачив силу, яку раніше не помічав у собі.

Вони залишили дім, звичне життя, роботу, але не втратили гідності, доброти, здатності жити далі. Я дивився на них і розумів, таких людей я не зустрічав в жодній іншій країні.

Правду кажуть, що в Україні незламні, сильні, вольові люди. Я пишаюся, що я українець і живу серед таких людей.

Через пів року, коли ситуація можна сказати, що стабілізувалась, я вирішив, що працювати треба, я мав заробляти гроші. Звичне для мене життя вже було не доступним, поїхати на заробітки за кордон можливості не було, тому, я вирішив їхати до Києва — працювати, допомагати, шукати новий шлях. В рідному мені селі роботи не має.

Спершу було якось лячно, столиця, велике місто, нове середовище. Усе змінилося того дня, коли я зустрів її.

Вона з’явилася якось зовсім несподівано. Нас познайомили друзі через спільних знайомих. Вона не така як всі, якась інша, така врівноважена, виточена, які мова спокійна, вона говорить з впевненістю, так чітко, розумно, впевнено, її очі світилися розумом і неймовірним теплом. І хоча я спершу навіть не наважувався заговорити з нею про щось більше, ніж побутові речі, її присутність змінювала все.

Згодом, коли ми почали спілкуватися частіше, я дізнався, що вона має три вищі освіти — економічну, юридичну і психологічну. І це не були просто “корочки”, як у більшості, вона справді вчилася, здобувала нові знання. І це відразу помітно, оскільки вона розуміється на тому, що робить, як говорить. Я ж лише свідоцтво про здобуття базової середньої освіти.

Згодом ми почали жити разом. Ми почали вести спільний побут.

Мені приємно слухати її розповіді про роботу, я розумію і помічаю як поважать її колеги, що вона є авторитетом для них. Усі, хто з нею працюють, відзначають її професійність.

Коли я її слухаю, то мені хочеться ставати кращим. Бути на її рівні. Бути гідним поруч.

Вона не вчила мене — але її приклад навчав. Не засуджувала — але її погляд давав мені зрозуміти, ще я можу бути кращим, я можу зростати. З кожною розмовою, я відчував, як у мені щось змінюється. Раніше я не думав про навчання як про цінність — а тепер це стало мрією. Я вирішив: я вступлю на навчання до коледжу.

І я вступив до коледжу.

З великими переживанням, з відчуттям, що я трохи запізнився, що з мене будуть сміятися діти які вчитимуться поруч, я боявся осуду. Але вчитись не пізно ніколи.

Тепер я студент — і кожного дня відкриваю нове, не лише у підручниках, а й у самому собі.

Можливо, якби не війна, усе склалося б інакше.

Можливо, я залишився б у селі, жив би звичним життям чи поїхав на заробітки у чужі країни. Але доля розпорядилася по іншому. Люди, які стали прикладом. Місто, яке стало новим стартом. Кохання, яке стало дороговказом.

І бажання вчитися, розвиватися, бути гідним — те, що я вважаю своїм найбільшим досягненням.

Повномасштабне вторгнення, як би боляче не було це визнавати — змінило моє життя. Вона змусила подивитись на світ ширше, глибше, з усвідомленням того, що кожна хвилина має значення. І що справжні зміни починаються з малого — з відкритого серця, із простягнутої руки, з розмови, з навчання.

Я не знаю, яким буде моє майбутнє. Але знаю, що завдяки тим людям, тим подіям я вже ніколи не стану тим, ким був до лютого 2022 року.