Данилко Зоряна, вчитель, Шоломинська гімназія Давидівської сільської ради Львівського району Львівської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна несе розруху, біль, забирає найцінніше – життя. Я  розповім історію свого швагра – Романа Ястремського.

28 серпня 2023 Роману прийшла повістка, третього вересня вже був  на полігоні у м.Рівне, далі Житомирщина, Харків, Луганський напрямок. Він не дзвонив, коли з’являвся в мережі, писав, що живий. 15 січня Роман передзвонив,  хотів виговоритись. Розповів, що служить у 81 бригаді ДШВ ЗСУ. З ним багато російськомовних хлопців. Мова тут не має значення, найцінніше – життя.

Далі про фразу на стінах будинків: «Русскій мір». Знаєш, що вона за собою несе? То наче другий світ, «світ темряви» - де не має кольору та нічого живого.

Прифронтове село, без світла та газу, живуть лише пенсіонери. Як живуть? Стережуть своє майно -  зруйновану хату,  клаптик городу. Ніхто з них не чекав росію. Можуть загинути в будь-який момент і не виїжджають, бо нема засобів для існування. Ніхто з них не заслуговує на таку старість.

Далі міста-«привиди» - там немає людей, зруйнована кожна будівля, вирви різного калібру на землі, чути лише вітер, який несе відлуння пострілів та нагнітає страх.

Починається польова дорога, хлопці на ходу вистрибують з авто, водій миттєво повертається назад, в будь-яку мить може прилетіти. З сутінками заходимо на «нульову позицію». Попереду поле, вкрите останками, їх неможливо забрати, бо працює снайпер. Повно щурів, які гризуть чиюсь плоть… думка лише одна – хоч би сам тут не лежав, хоч би повернутися назад…

Страшно закривати очі загиблому, думаєш, хоч би було кому тобі закрити очі, бо кожен з нас знає, що «смертник». Смерть питання часу, вона завжди поруч.

Кожного разу, коли йдеш на позицію, ти молишся, моляться навіть ті, що не вірили в Бога. На нулі робиш все, щоб виконати завдання і вижити.

Вихід, якщо без втрат - то щастя. В авто постійно трупний запах, його увібрало все тіло, його відчуваєш навіть після душу та в чистому одязі. Далі вечеря, адреналін не залишає нас, а очі видають хто є хто: Бодя – комбайнер, очі скляні, повні розпачу, його дух зламаний, на «нуль» він не повернеться, серце не витримає. Роман – айтішник, п’є, курить цигарку без емоцій і готовий за кілька днів повертатися назад. Степан – хірург, п’є, не п’яніє, кличе маму та хоче жінку, адреналін бушує, за години три після кави може повертатися назад. Ростик та Мар’ян - юні хлопці, п’ють та не п’яніють, хочуть виспатися і готові повертатися назад.

Для них – це сафарі, вони – скарб, хлопці, в котрих війна забрала усе: сім’ю, дім, вони живуть заради помсти, мріють дожити до перемоги, для нашої армії вони безцінні.

Ще день як день, вночі не можу спати, закриваю очі, бачу перед собою кожного з наших, які загинули. Прошу про послугу, коли загину,  щоб і моє тіло  поховали вдома. На цьому все, після завдання поговоримо.

А далі тиша… з завдання Роман не повернувся. 26 січня дзвінок з сільради,  Роман офіційно зник безвісти… крик мами, розпач. Здаємо біоматеріал на ДНК. Переглядаємо сотні фото та відео на російських сайтах, вдивляючись у кожне обличчя з надією знайти його серед полонених. Але в глибині душі я знала, що в полон він не здасться.

П’ятого лютого дзвінок з російського номера - Роман в Луганську, повернуть за 10 тисяч доларів. Аферисти.

12 лютого подзвонив побратим: Роман загинув, знаходиться на окупованій території, будемо пробувати евакуювати. 18 лютого тіло Романа дістали, далі -  морг Дніпра, а потім до Львова. Впізнання. 21 лютого Романа поховали в рідному селі Бориничі.

24 серпня 2024 Роману вручили Орден «За мужність». Посмертно.

Українські кладовища майорять жовто-блакитними прапорами.  Кожен прапор хотів бачити, як ростуть його діти, мав мрії і плани, мав життя, яке забрали. Вірте в перемогу та робіть усе для того, щоб той день настав якнайшвидше. Бо щодня війна у когось забирає життя. І чим довше вона триватиме, тим дорожчою буде ціна …