Власюк Ангеліна, 2 курс, Галицький фаховий коледж імені Вʼячеслава Чорновола 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Безкоровайна Марія Любомирівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Втрата батьківщини — це не просто відсутність дому, це втрата частини себе."  

Час застиг, мов важкий туман, що оповив наше життя. Війна прийшла, як холодний подих ночі, несучи із собою страх, невизначеність і біль. Цей день врізався у мою пам'ять назавжди — день, коли світ розколовся, коли знайомі стежки, здавалось, втратили свій напрямок, а небо стало чужим. Я залишилася в Україні, на своїй землі, попри всі загрози та небезпеки.

Моя країна стала ареною запеклої битви, але я не могла уявити себе десь в іншому місці. Я вирішила: тут моє місце, тут мій дім.

У перші дні війни наше місто було, мов зранена птиця, яка, попри все, бореться за життя. Вулиці, ще недавно сповнені сміхом, тепер стояли пустими, мов випалені вітром поля. Кожен звук, кожен шурхіт здавався підозрілим, мов дихання ворога за спиною. Небо розривалося від залпів, а земля тремтіла під ногами від ударів, немов відчаєм пронизана людська душа. Кожна сирена пробуджувала паніку, кожен вибух — зруйновану ілюзію безпеки, і кожен день здавався важчим за попередній.

Здавалося, що війна поглинає все — кожен промінь надії, кожну мить спокою.

Та навіть у цьому хаосі наша родина трималася разом, немов один кулак. Ми були об'єднані єдиною метою: захистити наш дім і нашу землю. У цей момент я зрозуміла, що справжня сила не у зброї, не у стінах, а в незламності духу, у єдності, яка не піддається страху. Війна розкрила в нас те, чого ми й самі не підозрювали: ми були сильніші, ніж уявляли, навіть коли світ навколо руйнувався.

Мій тато став стіною, що стримувала хвилі агресії. Від самого початку війни він пішов захищати Україну, залишивши дім із надією, що одного дня він повернеться до нас.

Його серце билося в ритмі артилерійських залпів, а його відвага була мов незгасаюче полум'я. Тато був для мене прикладом самопожертви та безумовної любові до Батьківщини. Його рішучість вела нас через темряву, і я зрозуміла, що не маю права здатися.

Коли тато пішов на фронт, я залишилася тут, боротися своїм способом. Кожен день нагадував пробіжку через мінне поле — небезпека була скрізь, і ти не міг зупинитися навіть на мить.

Волонтерство, допомога людям, які залишилися без дому, підтримка тих, хто потребував турботи - усе це стало моєю боротьбою. Маленькі кроки до великої перемоги.

Моє серце відлунювало кроками на фронті думок: як жити далі? Як адаптуватися до нового світу, де кожен день може бути останнім? Але навіть у найтемніші миті я знаходила промінь надії. Кожен світанок був новим шансом, кожен крок уперед був кроком до нашої перемоги. Війна загартувала мене, змінила моє сприйняття життя, та водночас відкрила нові грані моєї особистості.

Вона зробила мене сильнішою, впевненішою, але й вразливішою до страждань інших.

1000 днів... Це тисяча зоряних ночей, які освітлювали наше небо болем і надією. Кожен світанок дарував ковток віри у те, що цей кошмар колись закінчиться. Кожен день був викликом, який потрібно було прийняти, іспитом, який ми не могли провалити. Вони створили нову Україну, нових нас, людей, які не бояться боротися за своє майбутнє, які, попри все, вірять у світло перемоги. Ці 1000 днів залишили глибокі шрами на нашій землі й у наших душах. Та вони також стали символом незламності.

Ми, мов буря, що пройшла через поля, змінили ландшафт навколо себе, але не зруйнували його коріння. Навпаки, наше коріння тепер ще міцніше тримає нас на рідній землі.

Я дивлюся в майбутнє з надією. Вірю, що цей шлях, хоч і важкий, приведе нас до світла. Війна — це буря, яка змінила ландшафт душі, але вона не здатна зруйнувати її основу. Незабаром, я впевнена, мій тато і багато інших героїв, які віддали все заради захисту нашої землі, повернуться додому, до вільної України. І тоді, серед нового світу, ми разом побудуємо нове, мирне життя.

Цей шлях триває, але ми вже вистояли. Ми сильні. І наша перемога буде величною, такою ж, як ці 1000 днів боротьби, що стали свідками нашої незламності.