Дубравський Вадим, 9 клас, Нетішинська гімназія "Гармонія" Нетішинської міської ради Шепетівського району Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Оліфірук Валентина Анатолівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни — це довгий час, що назавжди змінив життя кожного з нас. Мені 14 років.  Я живу на Хмельниччині, де ми не чуємо вибухів щодня, але війна відчувається в усьому: у новинах, розмовах, підтримці військових та в серцях наших людей.

24 лютого 2022року… Перший день війни почався з хаосу. Той ранок не був схожий на жоден інший.

Замість звичних звуків міста — співу птахів і руху автомобілів — ми чули вибухи вдалині та тривожні повідомлення на телефонах. Страх і невідомість охопили кожного з нас. У повітрі висіла тривога, що перетворювалася на паніку. Люди кинулися в магазини. Черги з’явилися буквально за лічені хвилини. Продукти розбирали так швидко, ніби завтра їх більше не буде. Борошно, макарони, крупи — все зникало з прилавків просто на очах.

Деякі люди шукали воду, хтось збирав консерви та ліки. Паніка була всюди — від тривожних розмов на вулиці до швидкого руху машин, що намагалися виїхати з міста.

Жити в місті, де знаходиться атомна електростанція, під час війни — це особливий виклик. Ми всі знаємо, що АЕС є стратегічним об'єктом, і це викликає додатковий страх. Щоразу, коли звучить повітряна тривога або пролітають ракети, серце стискається від думки про те, що буде, якщо станеться щось із нашою станцією. Ці думки переслідують не тільки мене, а й усіх у нашому місті.

Ми знаємо, що війна не вибирає місця, куди вдарити. Навіть якщо вибухи лунають далеко, відчуття небезпеки постійно присутнє.

Часом здається, що ми живемо на пороховій бочці, але водночас це робить нас сильнішими. Ми розуміємо, що кожен день — це випробування, але також і новий шанс на перемогу та безпеку.

22 жовтня 2022 року…Це одним викликом цієї війни, який закарбувався у пам’яті був - блекаут. Блекаут у місті енергетиків — це не просто відсутність світла.

Без електрики зник інтернет і зв'язок, і місто наче відірвалося від зовнішнього світу. У багатьох виникло питання: чи є загроза для АЕС? Люди кинулися до вікон, намагаючись зрозуміти, що відбувається. У темних будинках не працювали системи опалення, електроплити,  ліфти зупинилися, а запаси води почали швидко вичерпуватися.

Блекаут змусив відчути, наскільки місто залежить від своєї енергетичної потужності, і як без неї люди стають беззахисними перед обличчям війни і невідомості. Декілька разів зупиняли роботу енергоблоків, цей звук закарбувався у моїй пам’яті.

10 січня 2024року… Найболючіша втрата, яку принесла війна — це смерть мого батька. Нажаль, ми не проживали разом, ми мало спілкувалися і  я уже  не буду мати такої можливості.   Смерть батька назавжди змінила мене. Раптом усе, що було важливим раніше, втратило сенс. Сміх, веселі моменти — усе це здається далеким і непотрібним, коли ти стикаєшся з непоправною втратою.

Я пам'ятаю той день, коли ми отримали звістку. Спочатку було незрозуміло, ніби це якийсь жахливий сон.

Але з кожною хвилиною реальність усе більше проникала в мою свідомість, і я відчув, як у серці щось розірвалося. Біль, розгубленість, страх — усе це злилося в одне велике відчуття порожнечі. Він був героєм, і я гордий за нього. Але це не знімає того тягаря, який я відчуваю щодня.

Його немає, і від цього пустота в моєму серці стає тільки більшою.

Отже, війна непомітно забирає моє дитинство. Дитинство, яке мало б бути часом щастя і безпеки, стає часом виживання. Навіть звичайний звук сирен може назавжди залишитися в пам’яті, як щось жахливе і незрозуміле. Те, що раніше здавалося далеким і неможливим, тепер стало реальністю. Замість безтурботних мрій — думки про безпеку та про те, чи повернуться додому ті, хто пішов на фронт.  

Але, незважаючи на це, я намагаюся зберегти в собі дитячу надію і віру, що все буде добре. Бо навіть війна не може відібрати мрію про краще майбутнє.