Матущенко Вікторія, 11 клас, Ярівський ліцей Лиманської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Фесенко Валентина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Життя прекрасне. Скільки всього незвіданого й неосяжного відкривається перед нами. Можна обрати професію й ретельно навчатися новому. Можна спробувати якусь справу, що принесе моральне й фізичне задоволення. Усе це, звичайно, можна, коли в одну мить війна не змінить твоїх планів. Наша родина живе в одному з мальовничих місць Лиманщини селищі Ярова.

Оточене сосновим лісом, поблизу протікає Сіверський Донець, численні озерця в селищі й лісі, близькість до крейдяних святогірських гір привабило, мабуть, ще в давнину моїх предків оселитися саме тут.

Славиться наше селище не тільки природною красою, а й людьми: працьовитими, добрими, порядними. А ще завжди влітку проводився ярмарок полуниці. Ярівчани славилися в регіоні саме вирощуванням полуниці, так як  в Зарічному картоплею. Важка праця на землі, але, коли бачиш її результат, усе забувається.

Наша сім’я готувалася до весни, коли прийшла страшна звістка – війна. Якось усе стало не таким важливим, як до сьогодні.

Невизначеність, страх перед майбутнім й неодмінно віра в перемогу. Вулицями селища рухалися авто вбік Святогірська. Люди шукали безпечного місця для своїх родин. У Святогірському монастирі родини з дітьми оселилися, втікаючи від війни. Волонтери Лиманщини допомагали продуктами, речами, ліками. Ніхто не сподівався, що війна дістане й сюди.

Але в березні, коли лавру обстріляли з літаків і важкої артилерії, люди змушені шукати інший прихисток.

Наша родина не вірила у те, що війна прийде сюди. Спочатку  зволікали, а потім виїхати не було можливості. Далі окупація, руйнація, жахи війни. Чотири довгі місяці перебували в окупації без світла й елементарних засобів існування, не працювали магазини, аптеки, пошти, медичні заклади. Готували їжу на плитці у дворі, перебування в підвалах.

За цей час побачили все: як росіяни грабували оселі наших земляків, не нехтували ні побутовими, ні особистими речами. Тяжко жити в окупації, коли смерть чатує поруч.

Батьки не дозволяти вільно з’являтися на вулиці дітям, оберігаючи нас від ворогів. Життя стало чорно-біле як кіно, де чорного більше ніж білого. Вересень дві тисяча двадцять другого року приніс добру звістку – повернення Ярової під контроль української армії. Життя набуло нових фарб. Замайорів над нашою сільрадою державний прапор України.

Земляки поступово почали повертатися додому в свої оселі. Відсутність електропостачання, мобільного зв’язку не лякало наших мешканців.  Понад рік у селищі не було електрики.

Розбитий трансформатор замінили, але потрощені будинки, зруйновані магазини, дитячий садочок, школа – усе це наслідки війни. Поступово життя налагоджувалося. Електрика, мобільний зв’язок, Інтертет не було вже проблемою. У школі відкрили консультативний пункт, підключили Старлінг, забезпечили ноутбуками учнів.

Діти мали змогу отримувати навчання вдома. І все було добре, якби кляті загарбники не почали знову сюди сунути.

Влада прийняла рішення призупинити роботу освітнього пункту, залишили лише соціального педагога. Навчання продовжується дистанційно. Та біда не ходить одна. Літо дві тисячі двадцять четвертого року видалося занадто спекотним.

Посуха тривала кілька місяців. Усе пожухло від спеки.

Одного дня до селища прийшла пожежа з боку Новеселівки. Вогонь спалахнув у лісі через обстріли російської армії, далі перекинувся на селище. Вигоріла вулиця Кооперативна й окремі оселі, які були поруч з лісом. Усього згоріло тридцять один будинок. Гасіння вогню ускладнював вітер.

Пожежу тушили три дні. Військові обкопали школу рівчаком, щоб полум’я її не пошкодило.

Дорослі й діти, незважаючи на складні умови перебування, боролися з вогнем: збивали нові осередки займання, чергували цілодобово, стежачи за місцями загоряння.  Так почалося перше вересня – початок нового навчального року. І хоч навчальний рік почався без святкової зустрічі, життя триває й воно прекрасне. Минув місяць.

Ми оговталися від наслідків пожежі. Дивимося з надією в майбутнє й віримо, що незабаром добро переможе зло.

Закінчиться війна, зможемо будувати плани на майбутнє, відбудуємо все зруйноване, житимемо далі. Але вже такими як були ніколи не будемо. Війна назавжди змінила нас.