Плис Кароліна, 10 клас, Черкаська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №18 імені Вʼячеслава Чорновола

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шатило Світлана Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Після 24 лютого 2022 року життя всіх українців розділилося на «до» і «після». Хтось виїхав за кордон, залишивши свою домівку, родину, друзів та роботу, а хтось залишився у своєму місті, яке обстрілювали чи було окупованим.

Ніхто не міг передбачити скільки днів, місяців чи років продовжуватиметься війна.

Дехто вважав, що 16 лютого 2022 року може розпочатись повномасштабна війна, але під кінець цього дня не було ніяких подій і всі люди видихнули з полегшенням, проте не на довго... Мій ранок 24 лютого почався з того, що татові подзвонили  з роботи приблизно о шостій ранку і він поїхав туди. Проте я не могла збагнути чому йому дзвонили так рано з роботи й тому я включила новини та побачила, що почалась війна... Я тоді вже повністю прокинулась і взяла в руки телефон, щоб подивитися чи не писали нічого за школу. Мій класний керівник написав, що уроки сьогодні відбудуться дистанційно. Я разом з мамою зібрали свої документи й речі та пішли до бабусі.

Вийшовши на вулицю, я побачила, як люди закупляються хлібом, крупами, водою. Великі черги на заправках за паливом та біля банкоматів.

Ішовши по вулиці в мене в голові була лише одна фраза "а що буде далі?". Прийшовши до бабусі, я дізналася, що дідуся також викликали на роботу, а згодом у шкільній групі написали, щоб ми виходили на уроки. Коли в мене закінчились уроки, я почала дивитися новини, де показували як сильно постраждала Україна за ці години.

Як настав вечір, почалась повітряна тривога і ми почали гадати, що нам робити. Я почала шукати укриття і згадала, що в моїй школі було воно, але не пам'ятаю хто сказав, що воно зачинене і тому ми вирішили залишитись у квартирі. Бабуся мені сказала, якщо така доля, то від неї нікуди не дінешся.

Після цього я зайшла у ванну, зачинивши двері, і почала плакати, тому що я не могла зрозуміти за що нам це все. Разом з цими думками я лягла спати.

Наступного дня мама не пішла на роботу і залишилась з нами. Весь день ми провели біля телевізора. І вже ввечері до нас приїхали тато з дідусем. Ми всі спали в одній кімнаті. На третій день батьки вирішили повернутися додому і від того часу батьки не залишали мене одну. У квітні того ж року я поїхала в село до родичів. Тато тоді їхав у Львів по роботі та вирішив відвезти мене в село по дорозі. Там я пробула тиждень. Повернувшись додому, я знову почала чути звуки сирен, проте мене війна не зламала, а навпаки змусила подорослішати.

Так  я довчилась в сьомому класі. Зараз я вчуся в десятому класі та війна ще досі триває.

Ця війна навчила мене цінувати кожну мить і не чекати чогось. Проводити більше часу з рідними й друзями, а ті, що за кордоном частіше спілкуватися з ними. За цих 1000 днів війни ми стали ріднішими одне до одного, допомагали одне одному, коли воно потрібно було і завжди підтримували. Це пояснюється тим, що ми — українці, незламні, вільні, хоробрі.

Проте все одно війна залишила у моєму житті великий відбиток навіки…