Янцевич Євгенія, вчитель, Хмельницький приватний ліцей "Мої обрії"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Спраглий та виснажений серпень у луганському степу. У повітрі зависла курява, яка здіймається на метр над землею від проїжджаючого авто. Час від часу мені здається, що я пам'ятаю її на смак. Кольори приглушені. Трава вигоріла, Донецький кряж войовничо насупився. Місцями він поранений від пожеж, які ніколи не були чимось незвичним наприкінці літа…

Тато неймовірно жене. У полі щось страшенно гупає. Я заплющила очі, міцно схопилася за дверну ручку старенького део однією рукою, а другою – за хрестик. В грудях теж шалено гупає серце і віддає глухим тактом у вухах.

У голові – молитва «Отче Наш» і мольба до Бога, щоб це скоріше закінчилося, щоб ми вижили. Все це поступово перетворюється просто в «Ісус, Ісус, Ісус..», - і на більше, здається, просто немає сил. Потім я відчуваю, що в мене мокрі руки.

Це мене повертає у реальність. Не можу зрозуміти, звідки ця вода в машині? А потім розумію. Це не вода - це сльози.

Ці події відбувалися у 2014. Для мене це не сталося тисячу днів назад. Це сталося тоді, весною, коли я повернулася у своє рідне місто щаслива і закохана, з величезною надією і трохи меншою торбою Ukraine. Мені було 18 і я зовсім не розуміла, що відбувається, намагалася жити своїм життям: перше кохання, перша робота, перші вагомі спортивні успіхи.

Все як у всіх. Невже це може змінитися? Я поїду з цього міста тоді, коли сама захочу.

Так я думала і не розуміла, чому в небі літають літаки так низько і звук в них якийсь дивний, чому від мене і моєї дорожньої сумки так шарахаються люди, і чому біля мого гуртожитку чути автоматні черги?

Зовсім скоро питань буде ще більше, а відповідей, на жаль, - навпаки.

Грудень 2014, я студентка у Харкові. Через півроку вільного слухання лекцій та семінарів мене змогли зарахувати офіційно. Я сама у величезному місті, мої батьки там, де «АТО». Чому місто, яке так недалеко від мого рідного, зовсім не відчуває війни?

Мені здавалося, що всередині мене – прірва. Величезна чорна діра, яка поглинає усе: радість, красу, сум, журбу. Іноді ввижалося, що я не відчуваю нічого, і навіть все хороше, що є довкола, абсолютно не резонує з моїм внутрішнім станом.

Можна втекти від війни, але вона пускає глибоко в тебе коріння, яке проростає в кожну твою клітину. Ти не купуєш гарного посуду та красивий одяг, а раптом знову треба буде переїздити? Не витрачаєшся на книжки, які так обожнюєш…

Іноді ти просто стоїш у метро, дивишся на людей і відчуваєш себе тінню, яка не має власного тіла і свого життя. Вдих, видих і цей дивний запах метро, який я досі так не люблю. І порожнеча.

Ти думаєш, що це не станеться вдруге. Навіть якось смішно було від того, що у долі таке іронічне почуття гумору. Це сила деяких травмованих: страшні речі перетворювати у сміх. Але це сталося. Вдруге. Масштабніше. І тисячі тіней з порожнечею в середині заполонили міста і містечка заходу України і Європи. Я дивилася їм в очі та без слів усе розуміла. Вони і зараз серед нас.

Війна не закінчилася. І в середині вона назавжди. Це лише моя думка. Я була б щаслива помилитися. Але в чому я точно не помиляюся, то це в тому, що ми одні одному опора.

Наша нація переживала страшні часи: у нас відбирали мову, землю, історію, культуру. У нас відбирали життя. І ми завжди відроджувалися, поверталися, вставали і йшли далі. Бо ми одні одному опора.

А кожному з нас опора – Господь.

Це з Ним я повернулася до самої себе. Це Його я бачу в близьких, які безмежно люблять мене і підтримують. Це Він вивів мене звідти, звідки без Нього я б могла не повернутися.

І Його любов веде мене досі: в служінні дітям, ближнім і своїм рідним. Ми опора один одному. А Він – кожному з нас.