Ярошовець Наталія, вчитель, Шевченківський ліцей Хрестівської сільської ради Каховського району Херсонської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моє серце обливається кров’ю, а очі наповнюються слізьми лише при згадці мого дому, мальв та лілій, які квітли в саду попід вікнами. Адже це єдине, що я чогось вирішила сфотографувати того далекого липня 2022 року, коли залишали свою домівку, покинувши село Шевченка, що на Херсонщині.

Мабуть, тому, що вважала, що виїжджаємо ненадовго, але того прекрасного буйноцвіту вже не застану, коли повернусь.

Збиралися недовго, рішення прийняли в перший же день, коли окупант, як звір оскаженів, побачивши жовто-блакитний прапор, що незважаючи на 120-й  день окупації, гордо майорів на будівлі освітнього закладу, де я пропрацювала 31 рік. До цього він не заїжджав до нашого села. Зламати наше знамено йому було тоді не до снаги- руки не дотягувалися, то  поглумився над підручниками, що мали на форзаці зображення національних символів (напевно, так самостверджувався).

Важкою була дорога до Василівки через дев’ятнадцять блокпостів, але ще тяжче було пережити оте : «Как дєла? Пачему ви уєзжаєтє? Кто вас там ждьот?».

Не очікували ми на те, щоб нас хтось чекав- хотіли просто СВОБОДИ, значення якої по-справжньому оцінили лише з приходом загарбника, та хіба ж йому це зрозуміти…

Шість днів ми стояли в черзі на палючому сонці під Василівкою. І ось довгоочікуване - ми  в десятці автомобілів перед самим блокпостом…

Але біда! Моя рідна сестричка, яка теж виїжджала з окупації, почала раз по раз втрачати свідомість. Я даремно благала окупанта пропустити нас до лікарні в Запоріжжя (бо вона наполягала, що якщо стане гірше, то її не везти в окупацію, лише в підконтрольну Україну).

Я виконала її бажання, але то вже було пізно: наступного дня ми вже були в Запорізькій обласній лікарні, але моя сестричка померла, залишивши на моєму серці болючу рану, яка не перестала кровоточити досі і весь час плекати ненависть до їхнього «руського міру».

Як для мене проходять ці 1000 днів війни? Моє життя нині поділене на «до» і «після». У тому «до» залишилося все рідне і близьке, що робило мене щасливою. У цьому «після» є не життя, а проживання. Ні-ні, я ні на кого не скаржуся. Жодного разу я не відчувала якогось поганого ставлення до себе: на моєму шляху траплялися лише гарні люди; у мене завжди є робота, ми спроможні увесь цей час донатити, брати участь у благодійних ярмарках, винаймати квартиру в передмісті Києва (правда, невеличку лише 28 квадратних метрів), в якій, здавалось би, щасливо можна жити разом з онуками…

Та ні, щоразу мої руки відкривають гугл-карту в Інтернеті, хоч би здалеку подивитися на застарілий супутниковий знімок мого рідного дому, який безжально обібрали окупанти, що поселилися ще в серпні 2022 року. 

Віртуально пройтися вузькими вуличками рідного села, відвідати могилки своїх батьків на цвинтарі, а душа щоночі літає переконатися, чи зацвіли мальви та лілії, які так радували її в далекому липні, у рік повномасштабного вторгнення.