Тонченко Анна, 9 клас, Євгенівська гімназія з початковою школою та дошкільним підрозділом Снігурівської міської ради Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Космик Тетяна Яківна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Той ранок я не забуду ніколи! Прокинувшись, я побачила, як мама поспіхом збирала речі. Молодший братик сидів наляканий. Я не розуміла, що коїться. Після маминих слів: «Війна, донечко!» мене охопила паніка. Мама намагалася заспокоїти. Перші години війни залишили незабутній відбиток у  пам’яті.

Я раптово подорослішала, зрозуміла, що більше не буде так, як раніше.

Ми зібрали найнеобхідніше, почали думати, де буде безпечніше. Кожен наступний день приносив нові випробування, ми підтримували один одного, намагаючись не піддаватися паніці. Під час нічного обстрілу ми з братом дуже злякалися й шукали захисту у татових обіймах. Горіло все! Жах, який я відчувала, був незрівнянний ні з чим.

Ми не знали, що нас чекає, але я знала одне – разом із батьками ми витримаємо все.

Коли в  село зайшли російські військові й розташувалися біля нашого дому, ми вирішили перебратися до рідні. Але і  там не було спокою. Потужні вибухи, снаряди літали так низько, що кожного  разу я думала, що це може бути наша остання ніч.  Не могла забути вираз очей батьків і брата після  кожного нового удару. Усе, чого я хотіла -  щоб  вибухи припинилися  й  усі ми були живі. Ми зрозуміли, що  треба виїжджати. Це було важке рішення, але дорога виявилася ще складнішою.

Треба було подолати  ворожі блокпости, кожен з яких -  чергове випробування. Коли нас відпустили, ми плакали, сподіваючись, що тепер все буде добре.

Нарешті  дісталися до Миколаєва, але тривога за рідних, які залишилися в селі, не покидала нас. Ніч. Прокинулися від гучних вибухів. Скло у вікнах тремтіло так, ніби ось-ось мало випасти. Війна не відпускала ні на мить. Постійний страх і невпевненість за своє майбутнє стали частиною нашого повсякденного життя. А далі - переїзд на захід України з надією, що буде безпечніше. І справді, там я на якийсь час забула, що таке вибухи. І знову переїзд  до Одеси. Вибухи продовжувалися. Світла не було по кілька днів.

Вчитися було складно, часу на сон практично не залишалося,  але я не здавалася. У такі моменти розуміла, наскільки важлива підтримка рідних.

І ось щаслива звістка — наше село  звільнили! Радість була невимовною, але разом з нею страх невідомості. Ми довідалися, що наша домівка, до якої ми так хотіли повернутися, була спустошена, але  я  була дуже рада повернутися додому. Цей шлях був складним, але він зробив нас сильнішими. Упродовж  тисячі днів війни кожен із нас став частиною історії незламності українського народу, який щоденно виборює своє право на свободу, незалежність та гідне життя.

Ці дні змінили мене назавжди. Страх більше ніколи не покине мене.  Я побачила й пережила те, що не мала б бачити жодна дитина.  

Я бачу силу в кожному українцеві — у тих, хто захищає нашу землю, хто допомагає іншим. Їх приклад надихає мене не опускати руки, цінувати кожну  мить  життя, вірити в себе, у свою країну. Війна принесла багато горя, але вона також показала, як сильно ми можемо любити, як мужньо  можемо боротися. Навчила нас допомагати одне одному, боротися пліч-о-пліч за нашу свободу. Війна ще не скінчилася, але ми вже довели всьому світу, що нас не можна зламати, бо ми - українці! Не знаю, що чекає нас  попереду, але я готова йти далі, крок за кроком, разом зі своєю країною,  зі своїм народом до Перемоги!