«Війна не поруч, а тут, тому що через нас усе літає, ми все бачимо і чуємо»

Ми поставили щити, щоб від вибухової хвилі врятуватися і від дрібних осколків. Для цього я і побудував цю конструкцію. Страшне це діло – серед ночі підхоплюватися... Ми підхопилися о пів на другу – і почався обстріл, конкретний такий. Дуже це не рятує, але хоча б допомагає склопакети врятувати. Це від дрібних осколків. А якщо щось велике влетить, то тут розлетиться все до такої бабусі.

До Майорська від нас три кілометри, до Зайцевого – п’ять кілометрів. Усе ми чуємо, іноді бачимо, через нас літає. Страшно. У будь-яку секунду чекаєш... Ми чуємо щодня. Якщо воронки глибиною метр і шириною три, як ви думаєте, це страшно? І коли діти біжать у паніці, кричачи, це дуже страшно.

Не хочу нікому, навіть нашому уряду пережити ось ці речі. Ну якось живемо. Виживаємо, а не живемо. Це не життя, і не може бути життям.

Оплатити всі, тягнути сім’ю – не так все просто. Я працюю один. Дружина перенесла другу операцію, у неї онкологія.

Почалося з того, що проїхала машина – і вибухнув міст. Ніхто не очікував. Усе було мирно, і тут на тобі... Ми самі аж присіли. Міст з’єднував Дзержинськ і Майорськ. Там був потужний вибух. Ми всі на вулиці були. Малий біг, криком кричав. Я кажу: «Синку, та не бійся, ми ж усі тут». Якось треба ж заспокоїти було.

Працювали, дітей ростили, на щось сподівалися. А зараз я навіть не знаю, що й думати. Війна тут. Чи не поруч, а тут. Тому що ми всі чуємо, ми все бачимо і через нас все літає.

Найстрашніше, коли ми сиділи в підвалі о пів на другу ночі, і як в мультфільмі, будинок на курячих ніжках, трусило то з одного боку, то з іншого. Вибухова хвиля – це дуже страшно, це неймовірно, це треба відчути.

Мрію своїх п’ятьох дітей виростити, вивчити. Хотілося, щоб нормальна країна була. Хіба це добре, ці дії? Я вважаю, що недобре. Це найостанніша справа.