Уже більш ніж рік у нас у будинку напівтемрява, на вікнах дерев’яні щити. Це захист від осколків, тому що поруч передова лінія фронту й вибухи чути тут постійно. До Майорська три кілометри, до Зайцевого – п’ять кілометрів. Усе ми чуємо, іноді бачимо, через нас, буває, літає.

2014 року молодший син Ілля ледве встиг прибігти додому, коли почався обстріл, і досі здригається від гучних звуків. Проїхала машина – і вибухнув міст. Ніхто не очікував.

За два роки жити в такій атмосфері вже звикли. Дочки Настя й Олена виводять на пасовище кіз. Тільки після кожного обстрілу молока кози дають дедалі менше. Щоб прогодуватися, ми вирощуємо город, адже грошей на їжу немає. Усе до копійки йде на лікування дружини Вікторії.

У неї онкологія. Лікарі видалили їй щитоподібну залозу, але залишилися ракові клітини. Терміново потрібна йодотерапія. Щоб зібрати гроші на цю дорогу процедуру, я щодня спускаюся в шахту. Це єдине підприємство, яке ще працює в селищі. Але незабаром і її закриють. Уже оголосили, що буде скорочення, а може, і закриття. Це просто катастрофа.