Снігаренко Наталія, 16 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 3 місце

Загальноосвітня школа №5 I-III ступенів ім. Валерія Доценка Мирноградської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пєвнєва Ганна Геннадіївна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кажуть, що доля людини в її власних руках. Людина народжується і одразу отримує свою долю, свій життєвий шлях. Ніхто не може змінити її життя, окрім неї самої. Та чи дійсно це так? Чи достатньо лише одного бажання?

Особисто я вважаю, що людина може власноруч змінювати свою долю. Те, що відбувається зі мною зараз, це наслідок мого вчорашнього вибору. Але існують деякі події, які впливають на наш шлях і змінюють нашу долю, вносять корективи в наші плани.

Рік 2014, місто Димитров. Я йду в перший клас. Красиві бантики, новий портфель і цікаві підручники в моїх руках. Усе це дарує мені емоції щастя. Я маю новий  статус – першокласниця. Але мої мама і тато чомусь знервовані і не лише тим, що я тепер школярка. Їхні розмови мені ще не зрозумілі.

Усе частіше ввечері я чую розмови батьків про «ДНР», «ЛНР», «росіяни-окупанти», «Господи, збережи», Донецький аеропорт, Мінські угоди. Я ще семирічна дівчинка, тому не розумію слів, які лунають із телевізора та від дорослих.

Зрозуміло лише одне – після  розмов на ці теми мама і тато стають схвильованими, стурбованими. Інколи навіть бабуся плаче і проклинає окупантів.

Рік 2016, 23 серпня. Моє місто тепер називається Мирноград. Мені подобається, звучить колоритно. Тепер про моє красиве місто багато хто знає, бо його показували по телевізору.

На стадіоні «Шахтар» було зафіксовано національний рекорд – 1475 дітей одягнули в синьо-жовті футболки, стали у вигляді карти України. Моє місто замайоріло синьо-жовтими кольорами. Усі дорослі стверджують: Мирноград – це Україна. До моєї школи приїздив міністр закордонних справ України Павло Клімкін, відвідав ЗОШ № 5 ім. Валерія Доценка в рамках ексклюзивного Міжнародного соціального  проєкту «Книга добра», ініціатором якого був він сам. Далі були найкращі та найвеселіші часи мого життя.

Моє місто живе. Веселі свята в центрі, ярмарки, шкільні конкурси, День міста, День Незалежності, День Прапора.  Мої рідні інакше стали ставитися до цього свята, частіше  навколо мене звучать слова «патріотизм», «ми українці», «одна єдина соборна »країна".

Рік 2021, 24 серпня. Моїй країні 30. Яке чудове свято! Мама і тато веселі. Прапори майорять по всьому місту Мирнограду, не тільки моє місто, уся країна святкує. Сьогодні я відчула гордість за те, що я українка. Мої рідні прикрасили будинок прапором. Знаєте, я хоча ще підліток, але дещо розумію.

Мені здається, що цей прапор не просто з’явився  в місті Мирнограді, скоріше  проріс у душі кожного мирноградця. Мабуть, це і є патріотизм, про який говорили мама і тато, учителька на уроці, президент у своїй святковій промові, кожен, хто гордо носить ім’я українець і українка.

Рік 2022, 24 лютого. Ранок. Тишу порушив телефонний дзвінок. Я крізь сон чую тривожний голос мами. Розпач і повне нерозуміння я побачила на маминому обличчі. «Це війна. Я кажу війна!» – доносився голос мого дядька, який перебував у місті Попасній. Після цього матуся ввімкнула телевізор  і ми почули слово, яке у ХХІ столітті здається неможливим – війна.

Звернення президента України. Страшні новини про влучання російських ракет. Шок! А далі все, як в тумані. Телевізор, телефон, новини, сльози.

Було важко в це повірити, описати свої емоції надзвичайно складно. Наступні декілька місяців ми стали заручниками новин телеграм-каналів та звернень державних посадовців. Окуповані міста, села, знищені садочки та школи, поранені та загиблі люди.

Біль, страждання, нерозуміння, безвихідь, гнів – саме ці емоції переповнювали мене, мою сім’ю, моє місто.

Рік 2023, 24 лютого. Рік нашої незламності. 365 днів від з початку злочинного повномасштабного вторгнення російської федерації в нашу країну. Цей рік був жахливим. Деякі речі, які відкрились людству про рашистів після деокупації Ірпеня, Бучі, стали шокуючими.

Про такі звірства я чула хіба що на уроках історії, вивчаючи фашизм. Але, Боже, це не минуле, це сучасність! Це те, що відбувається зараз. Усі стурбовані, але це жахіття, свідком якого я стала, не зупинити.

Рік 2023, весна. Ми з родиною переїжджаємо до бабусі, в село Миролюбівка, недалеко від нашого міста Мирнограда. Чутно вибухи, гуркіт винищувачів, заграва від вибухів і касетних бомб. Цей галас призвів до того, що мій маленький братик став усього боятися. Батьки переживають усе більше.

Страх, тривога, безвихідь не полишають мою сім’ю.  Ми з братом лягаємо спати одягненими. Війна стає все ближчою до моєї домівки.

Страх брата, сльози мами і бабусі, мовчання тата. Війна не десь там, війна за 30 кілометрів від мого будинку. Прильоти ракет до сусідніх селищ і в наше також. Страх і відчай, біль і гнів.

Рік 2024, січень. Моє місто, мій рідненький Мирноград. На шпальтах світових газет звучить назва мого міста. Ворог зовсім утратив здоровий глузд. Місяць січень – кривавий місяць для моєї малої батьківщини. Рашисти окупували Авдіївку і просуваються далі.

На сімейній нараді, яка була найболючішою, мабуть, за все моє життя, ми вирішили, що збираємо речі, прощаємося з усім, що стало нам таким дорогим.

Рік 2024, лютий. Далека дорога в невідомість. Прощання зі своєю домівкою. Я навіть не пам’ятаю, а може, моя психіка не хоче цього пам’ятати, як все сталося.

У пам’яті закарбувалося лише одне: ми виїжджаємо з Донецької області, проїжджаємо відому стелу, де не тільки назва нашої області, а щось набагато  більше, рідніше, цінне.

Усі емоції перебиває пісня, яка звучить на магнітофоні нашого автомобіля:

        Їдем, їдем хто куди, у дорозі крутим спогади.

        Двірники зметуть сліди, що залишили опади.

        Віє вітер, дує дим, куди летим так молодим?»

Куди летимо ми? Куди…

Тисяча днів болю, страждань, переживань та гніву, а ще тисяча днів надії, жаху та вбивств. Це не тільки тисяча днів, а й тисячі життів, десятки тисяч.

Мені було гидко чути, що нація, яка вважала нас братами, так нещадно нищить усе живе на нашій Батьківщині» скільки ненависті може бути в людях, скільки жаху вони можуть завдати. Дивлячись новини, я не могла стримати сліз,  заспокоювала себе тим, що  маю родину та дах над головою.

Більше десяти тисяч людей померли. Це були чиїсь батьки, бабусі, дідусі, брати і сестри. Дві тисячі діток. Хтось зовсім маленький, хтось старший. Загинули янголятка, які навіть не встигли побачити світ, сказати перші слова, зробити перші кроки.

Деякі  школярі вже ніколи не станцюють на випускному, ніколи не здивують світ своїми відкриттями. Скільки зруйновано сімей та їхніх осель. У людей нічого не залишилося, ні батьківської оселі, де зростали покоління, ні саду, в якому кожне деревце посаджене власноруч. Нічого! Скількох людей розстріляно за любов до України. Скільки тисяч українців росія закатувала та поховала, як якийсь непотріб?

Скажу чесно, мене накрили  власні емоції з головою. Власні думки йшли в бій проти мене, вони роз’їдали мою душу і серце зсередини. Було відчуття безвихідності, коли я не можу допомогти людям, не можу це зупинити, розуміння, чи настане завтрашній день.

Страх: чи це російський  літак, чи український прогудів над головою. Було складно переключитися на щось інше. Ти ніби на стопі, в очікуванні дива, або спиш і тобі наснилося жахіття. Цитата Віктора Франкла дала мені поштовх до змін. Звучить вона так: «Першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях без очікувань про те, що може чи не може статися». Саме ця цитата стала моєю рятівницею. Намагатися йти далі невеликими кроками, але йти.

Ми з родиною переїхали до Дніпра, бо залишатися в рідному Мирнограді стало небезпечно. Я дякую своїй родині та друзям, які підтримували мене. Потроху почала фокусуватися на навчанні.

Зрозуміла, що ніхто мені не допоможе розібратися зі своїми почуттями раз і назавжди. Я,  і тільки я керую своїми діями і почуттями. Прочитавши вислів у соцмережах, що корабель тоне не тоді, коли вода навколо тебе, а тоді, коли вода всередині корабля, усвідомила декілька важливих речей.

По-перше, радіти простим речам: дощу, який змиває все погане та залишає лише хороше та приємне, снігові, який тихенько падає та дарує спокій та забуття, солодощам та просто звичайному ранкові. Слава Богу, що він настав!

По-друге,  не відкладати на потім щось, що дарує мені радість. Хочеш купити гарну чашку або тарілку? Купи. Хочеш сьогодні танцювати? Танцюй. Хочеш сьогодні кричати? Кричи. І не дозволяйте нікому ламати ваші мрії. Мрійте, любіть, живіть, допомагайте! Війна породжує сильних людей, кожна чорна смуга змінюється на білу. Після зими неодмінно буде весна, а далі літо.

Безумовно, у кожного свій шлях. Хай кожен знайде свій ліхтарик або свого світлячка і йде далі в майбутнє. Тримаймося, світло переможе темряву!