Гурова Марія Тарасівна, 14 років, учениця 9 класу Михайлівського навчально-виховного комплексу «загальноосвітня школа I-III ст.-гімназія» ім. Героя Радянського Союзу І.А.Найдьонова, смт. Михайлівка, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

Цей вечір мало чим відрізнявся від інших вечорів. Не наступила ще й сімнадцята година, але темінь уже огорнула містечко. Погода була не дуже приємною: волога й холод заставляли нас поспішати. Тримаючись за мамину руку, я поверталася з нею додому. Ішли так швидко, що я ледве встигала. Але це було навіть кумедно, бо мені уявлялися веселі перегони. Маленькі ніжки перестрибували через калюжі, їм це вдавалося, але здебільшого я свої можливості переоцінювала.

Вдома було тепло, затишно. Переодягнувшись, я зразу побігла до іграшок. Уже встигли повернутися додому тато і старша сестра. Згодом ми сіли вечеряти.

Усі мовчали, раптом я помітила стурбовані мамині очі, мені здалося, що в них навіть причаївся страх. Я злякано подивилася на тата. Він також був якийсь напружений. Що з ним? Де поділася його щира посмішка, коли збиралися всі разом за столом? Чому вони з мамою в останні дні такі стривожені?

Тато увімкнув телевізор. Почалися новини ТСН. Я ніколи їх не дивилася, батьки знали про це, тому перемикали канал. Але сьогодні…

Жінка-диктор стурбованим голосом повідомляла новини. Так лячно мені не було ще ніколи! З усього сказаного я добре зрозуміла лише слово «війна».

У мене похололо в душі. У той вечір так ніхто й не доторкнувся до їжі. Батьки стурбовано перешіптувалися і на мої запитання відповіли лише: «Все буде добре…»

Коли несподівано пролунав телефонний дзвінок, всі здригнулися. То телефонував дідусь;

«Тарасе, сину, що тепер буде? – чувся зляканий голос дідуся. – Це ж зовсім близько. Ти хірург…Це ж і кров, і поранені, не дай, Боже, вбиті. Що робити?»

Я побігла до своєї кімнати, забилася в куток і плакала. Трохи заспокоївшись, хотіла поділитися своїми хвилюваннями з подругою, моєю сусідкою. Через стінку подала їй сигнал. Вона відповіла мені. Цього вистачало для того, щоб я трішки заспокоїлася, бо хоч хтось у цьому домі мене чує та розуміє.

Я майже заснула, але в голові промайнула думка, яка не залишала мене в спокої. Тоді я встала, знайшла листок, взяла ручку й стала писати. Процес зайняв багато часу, бо у першому класі ми вже вивчили всі літери, але писали ще дуже повільно. Маленька рука старалася вивести кожне слово. Хоч із помилками, але народився текст (зберігається й досі!): «Я вірю, що війна закінчиться скоро. Я мрію про це. Я не хочу, щоб Україна і Росія сварилися». Десь я чула, що такі щирі бажання на папері мають можливість здійснюватися, тому я обережно склала листок і з полегшенням повернулася в ліжко.

Цей день чорним крилом торкнувся кожного, змінив наше життя і життя всієї країни. Після нього трапилося багато подій.

Пам’ятаю, як батьки заготовляли крупи, воду та теплі ковдри у підвалі, бо боялися, що воєнні дії дійдуть до нас. Як добре, що цього не сталося!

Хоч багато хто не розумів тоді всієї небезпеки подій, що відбувалися на Сході.

Сьогодні мені вже 15 років, я цілком розумію всю ситуацію в нашій країні. Я продовжую мріяти з тим маленьким листком, написаним сім років тому, що війна закінчиться, і нарешті настане мир. Не віриться, що з того моменту пройшло стільки часу, а кривава рана на тілі України продовжує палати нестерпним болем. Мені дуже близькі слова Мартіна Лютера: «Війна – найбільше нещастя, яке може заподіяти страждання всьому людству; вона руйнує релігію, держави, сім’ї. Вона страшніша за інше лихо, що існує на цьому світі.»

Коли ж це все закінчиться? Коли не будуть гинути невинні люди? Коли перестануть страждати сім’ї? Коли наш світ порозумнішає?..