Лілія Василенко, 9 клас, Миколаївська гімназія  50 ім. Г.Л. Дівіної 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горецька Надія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Як і для кожного українця, для мене подія, яка змінила моє життя на “до” та “після” – війна. Дата, яку запам’ятаєш на все життя- 24 лютого 2022 року. Вона зруйнувала життя багатьом людям та відібрала дитинство в дітей. Війна повністю забрала спокій, відчуття безпеки та захищеності, натомість поселила страх за своє життя та життя близьких.

Я зустріла цей страшний день вдома, разом з братом та мамою. Оскільки тато військовий, ще вночі його викликали на службу, тому на той момент його з нами не було. Я прокинулась від страшних слів мами, які стали наче вироком: ”Прокидайся, збирай речі, почалася війна…” Спросоння я не зрозуміла всю серйозність та суть сказаного, але вже через хвилину світ навколо наче зупинився, мене немов облили холодною водою, і усвідомлення накрило мене з головою. Згодом охопив липкий страх, коли я почула перші вибухи. Від них затряслися стіни в квартирі і я з жахом дивилася наляканими очима на маму, яка була у відчаї та не знала, що робити. Згодом подзвонив тато, сказав збирати тривожну валізку і слідкувати за новинами та у разі екстреної ситуації ховатися в підвал.

Увечері того ж дня почалися потужні обстріли, які лунали без зупину. Разом з сусідкою ми побігли до підвалу, де провели цілу ніч в страху та незнанні, що буде далі. І з того дня майже два тижні ми проводили більшість часу в підвалі, виходячи лише на декілька годин, щоб приготувати їжу. Ми жили зі страшною думкою, що кожен наступний день може бути останнім та молились щоб весь цей жах закінчився. Через деякий час ми втомилися від такого життя, тому вирішили поїхати до бабусі, яка жила в більш безпечній області. Попрощавшись з татом, ми виїхали з міста. Моє серце просто розривалося, не хотілося залишати тата одного в цей тяжкий час і відчуття, наче ми покинули його не відпускало мене. Але я розуміла, що залишатися в місті небезпечно, ми повинні виїхати.

Ми прожили в бабусі два роки і за весь цей час не зустрічалися з татом, могли лише спілкуватися через телефон. З початку війни я також не бачила свою єдину найкращу подругу, вона виїхала в Польщу та почала будувати нове життя вже там. Мій дядько потрапив в полон та знаходиться там вже близько трьох років, без можливості спілкування з рідними. Він захисник “Азовсталі” та, на жаль, до цих пір знаходиться в неволі.

За весь цей час моє життя дуже змінилося, я змінилася. Я подорослішала, почала усвідомлювати важливі речі, моє сприйняття світу змінилося. Війна навчила мене та мою родину жити в страху. Та дала зрозуміти, що мир – це найважливіше. І ми повинні робити усе, задля того, щоб в нашій країні завжди був мир без війни.