Баликін Максим, група 25, Комунальний заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Київський професійний коледж будівництва і комунального господарства"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Смолікова Ганна Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли війна розпочалася, здавалося, що все життя поставлене на паузу. Перші дні були сповнені шоку, страху перед невідомим і тривоги за майбутнє. Мої думки тоді нагадували хаотичний вир, емоції змішувалися одна з одною, а новини про наступи, обстріли та загибель людей вражали своєю невблаганною реальністю.

Світ, який я знав, наче розсипався на тисячі уламків, а зібрати їх назад здавалося неможливим.

Проте з часом, коли перший шок минув, я почав усвідомлювати одну важливу річ: це не кінець. Це новий шлях, який вимагає від кожного з нас знайти сили жити далі, боротися та підтримувати тих, хто поруч. Ніхто не був готовий до такої реальності, але життя — це рух, і навіть у найскладніші моменти цей рух триває.

Війна змінила наше бачення майбутнього, але не забрала нашої здатності його будувати.

Мій шлях за ці тисячу днів був непростим. У перші дні, коли хаос і страх поглинали все довкола, я зрозумів, що не можу стояти осторонь. Я намагався допомагати тим, кому було найважче — переселенцям, постраждалим, воїнам на передовій.

Волонтерство стало для мене способом знайти сенс у тому, що відбувається. Воно допомогло відчути свою причетність до спільної справи та підтримати тих, хто цього потребував.

Я розвозив продукти, збирав кошти на допомогу армії, шив маскувальні сітки та спілкувався з людьми, які втратили все, окрім надії. Кожен маленький внесок, кожна допомога давала відчуття, що я не просто спостерігаю за подіями з боку, а роблю щось важливе, хай і незначне.

Однак з часом прийшло усвідомлення, що цей шлях не буде коротким. Боротьба за свободу, за право жити на своїй землі й бути собою триватиме ще довго.

І це не означало, що треба зупинятися. Навпаки, ця боротьба вимагала ще більше рішучості та віри. Кожен день війни вчив мене чогось нового, відкривав нові грані реальності, показував справжню цінність життя.

Те, що раніше здавалося буденним і звичним, стало справжнім скарбом: теплі вечори з родиною, щирий сміх друзів, спокійний ранок без звуків сирен.

Війна навчила мене бути сильнішим, ніж я думав. Сильнішим не лише фізично, а й морально. Я бачив мужність у кожному, хто бореться на фронті, у кожному волонтері, що невтомно працює для перемоги, у кожному вчителі, який продовжує навчати дітей навіть в умовах небезпеки.

Кожен з них — це приклад для мене, приклад стійкості, відданості й незламності. І це вражає: війна, яка знищує й руйнує, водночас загартовує нас, робить сильнішими, рішучішими, більш єдиними.

Одного дня я зрозумів, що життя не поставлене на паузу. Воно просто змінило свої обставини. Так, тепер воно виглядає інакше — з тривогами, новинами з фронту, з постійною думкою про небезпеку. Але це все ще життя. І, можливо, навіть більш насичене, більш усвідомлене.

Я почав цінувати кожну мить, кожне слово, кожну можливість допомогти. Сьогодні я розумію, що найважливіше — це не те, що ми втратили, а те, що ми можемо побудувати.

Зараз, коли я озираюся назад на ці тисячу днів, я бачу шлях, сповнений як болю, так і надії. Так, було важко. Було багато сліз, багато безсонних ночей, коли тривога за майбутнє поглинала думки. Але водночас цей час дав мені більше, ніж я міг собі уявити. Він навчив мене цінувати кожну мить, бути вдячним за найменші речі.

Він навчив мене шукати сили там, де здавалося, що їх уже не лишилося. Він навчив мене вірити у людей, у їхню незламність і здатність до добра.

Війна — це не лише руйнування й втрати. Це також про любов. Любов до рідної землі, до людей, які поруч, до життя, яке варте боротьби. Це про віру в те, що після темних часів прийде світло. І це про надію на те, що ми зможемо побудувати майбутнє, яке буде кращим за минуле.

Мій шлях за ці тисячу днів — це шлях пошуку себе в новій реальності, шлях боротьби, надії та любові.