Бикова Дар’я, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 23 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хорошилова Аліна Валентинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Шлях, який має початок, та не має кінця. Яким був цей шлях? Замислюючись над цим питанням, я випадково починаю розуміти для себе одну маленьку істину: озираючись назад, у часи, коли війни ще не було, я не бачу майже нічого. Озираючись назад, у часи, коли все це почалося, я усвідомлюю, що моє життя переповнене бурхливим потоком почуттів, яких ніхто ніколи не бачив, та тисячами думок, яких ніхто ніколи не чув.

Війна була подією, що не просто розмежувала моє життя, не давши змоги повернутися назад, вона була подією, що дала мені нове життя.

Війна народила мене вдруге й виховала у своїх холодних обіймах, граючись з моїм минулим соціальним досвідом, як з чимось, що було дано мені при народженні. Вона здійснила мої мрії та обернула їх проти мене, не залишивши нічого від колишньої особистості. Моя дитяча мрія побувати в Німеччині здійснилася завдяки цьому збігу обставин, але чарівні пейзажі Європи відкрилися для мене занадто рано, щоб мені вдалося їх щиро полюбити. 

Одна справа, коли ти залишаєш Батьківщину в середньому віці, їдучи туди з певними намірами та  бажанням, проте зовсім інша – коли тебе відривають від звичного тобі, рідного середовища, поміщаючи в пробираючу до тремтіння й спітнілих долонь невизначену порожнечу.

Ще гірше, коли акуратні, тонкі лінії твоєї особистості тільки формуються і ти тільки намагаєшся віднайти своє місце у суспільстві. Абсолютна самотність, і саме тоді, коли соціум необхідний тобі, як ніколи. Сотні людей проходять повз тебе, а ти проходиш повз них, бо в жодній особі не можеш побачити потенційного однодумця.

Однак за місяці мого «шляху» мені довелося навчитися стількох речей, що навряд чи буде можливо описати їх усіма 600 словами, які мені тут дозволені.

З моменту нашого повернення додому мене часто запитують, чи не сумую я за Європою? Але, знаючи, наскільки порожньою і бездушною здавалася мені Німеччина, цілком доречним було б просити вибачення за подібне запитання. У Німеччині є купа перспектив, гарна освіта, розвинена економіка, проте для мене там не було ні смаків, ні запахів. Вулицями не було квітучих навесні абрикос, що несли ніжний запах життя. Не було високих, трохи іржавих воріт, на яких із задоволенням сиділи б сусідські кішки, гріючись на сонці.

Квіти не мали запаху, а їжа не мала смаку. Тому моїм щирим бажанням є залишатися тут, в Україні, вдома.

Я хочу любити створюючи і створювати люблячи, спостерігаючи за розвитком України та української культури. Я хочу бачити строкату творчість минулих та майбутніх митців, щирі усмішки людей і привабливу своєю витонченістю старовинну архітектуру Харкова й інших міст, не сповнюючи своє серце ненавистю, зосередившись на цій тонкій, пестливій насолоді.

Хочу бачити яскравих, не пригнічених ні чужими упередженнями, ні суворими обставинами вільних, щасливих і сміливих у своїй рішучості людей – людей у всій їхній красі. 

Людей сміливих, бо не буде чого боятися. Людей щасливих, бо не буде причин для горя. Людей вільних, бо такими вони й мають бути. Я хочу бачити життя.