Панасюк Соломія, 11 клас, Дубенський ліцей №3 Дубенської міської ради Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Регрут Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Дивно… Здається, війна розпочалась учора, а минув не день, не два і навіть не сотня. Гарні були часи, коли бойові дії не пахли порохом і кров'ю, а лишались комбінацією пікселів, картинкою на екранах наших гаджетів. Ніхто навіть не замислювався над тим, що зможе колись побачити ці жахіття на власні очі.

Була зима, але мороз по шкірі йшов не від холоду, а від розмов про війну, хоч я і до останнього не вірила, що це може статись.

Які ракети? Які танки? Невже в сучасному світі є місце для такої жорстокості і хаосу? Але сусідські плани були складені давно і продумані ретельно. І ось четвер. Я, як зазвичай, збираюсь до школи; бачу новини, чую, що почалась війна. Найбільше лякала невідомість. Що буде з Україною? Що буде з моєю родиною? Де завтра опиниться мій батько - військовий? Біда об'єднує, на щастя і на жаль. Хвиля патріотизму, наче морська, що її стривожив російський воєнний корабель, хлюпнула і накрила собою всю Україну.

З'явилася надія, що народ не дасть катам закувати себе в кайдани. Що згадає своїх предків і помститься і за їх невинно пролиту кров. І таки мститься!

Не вдалося загарбникам захопити Україну за три дні, і за триста не вийшло. Ось вже тисячу днів і ночей вона стоїть, ніби схована за спинами ангелів - наших захисників та захисниць. Огорнули її своїми крильми і борються, відбивають одну за одною ворожі атаки. Люди-Титани… З початку повномасштабного вторгнення я, як, мабуть, і усі українці, змінилася.

Колись нудна історія України зараз стала захопливою, а відповіді на питання, які хвилюють багатьох, - очевидними. Тож, війна – це несподіванка? Швидше – закономірність.

Московити завжди були ласі до наших земель. Поринувши у вуаль минулого, пояснити події сьогодення не так і складно. Важко тільки змиритись із ними. А чи можливо взагалі? Як звикнути до жорстокості, руйнувань і смертей? А головне – навіщо? За що страждає наш народ і доки буде? На мою думку, допоки не відділиться ментально. Поки не прокладе чіткі кордони у власній свідомості і не повстане проти усього, що стосується агресора.

У першу чергу – це культура. Згадайте Розстріляне відродження, шістдесятників, дисидентів. Усіх їх розчавила залізна рука імперії.

А за що? За те, що творили свою культуру у своїй державі! Закликаю всіх проаналізувати історичні події і зробити власні висновки. Війна впливає на людей по-різному. Вона може загострити твої почуття і затупити їх. Може позбавити сну, а може – життя. Тут як пощастить.

Моє покоління з дитинства дивиться смерті в обличчя. Звучить страшно, сприймається як буденність.

Проте я пишаюся, що народилась українкою! Я вражена могутністю, витривалістю, незламністю нашого народу. Але національної свідомості, як на мене, нам таки бракує. Ми повинні вивчати історію свого народу, щоб надалі запобігти повторенню подій. Щоб майбутні покоління жили у вільній, суверенній Україні і ніколи не чули вибухів і жалобного плачу, аби не бачили прапорів на могилах.

Нехай закінчиться війна і всі захисники та захисниці повернуться до своїх домівок в обійми рідних.

Тисяча днів – досить довгий період, достатній для метаморфози з гусені в метелика. Себто, маю на увазі, для внутрішніх перетворень, переходу від стану, коли ти панічно боїшся майбутнього, до раціонального планування свого життя надалі. Тож залишаймося позитивними і докладаймо усіх можливих зусиль, щоб наблизити нашу Перемогу. Слава Україні! Героям слава!