Литвин Єлизавета, 3 курс, Полтавський професійний ліцей транспорту

Вчитель, що надихнув на написання есе - Богодарова Олена Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна настигла нас у будній ранковий день. Непідозрюючи нічого, ми з сестрою збиралися до школи. На той час вона полюбляла дивитися мультики на телевізорі перед виходом. Але того ранку майже на всіх телеканалах стартував марафон "Єдині новини". Шок... Телефон почав розриватися від повідомлень: війна, прильоти, ракетні удари, четверта ранку, страх, емоційна нестійкість.

Усі говорили лише про війну. Перші дні, або навіть тижні, були сповнені розпачу і тривоги.

Мама переживала за маленьку новонароджену сестричку (на той час їй було лише трохи більше двох місяців), а також, щоб не забрали тата. Бо в новинах говорили: "Підуть усі". Але все ж таки він залишився вдома, бо я ще не досягла повноліття.

Вже минуло два місяці. Новини говорили про те, що рашисти наступають на Харків, і мама вирішила переїхати на захід. Вдома залишився тато з бабусею, а я з мамою та сестричками поїхали в гори. Їхали ми не самі, з нами була племінниця тата, моя двоюрідна сестра. До місця призначення ми добиралися приблизно двадцять сім годин.

Тоді я вперше їхала в поїзді, вперше побачила Львів, вперше побувала у Франківську і вперше бачила гори. Гостювали ми там до червня. Ситуація з наступом трохи нормалізувалася, і ми повернулися додому.

В середині червня в мене був шкільний випускний. Я закінчила дев'ятий клас, тепер я абітурієнт. Переді мною постало питання, куди йти далі, як побудувати нову сходинку в житті. Побувавши в багатьох закладах і ознайомившись зі спеціальностями, я вирішила бути провідником пасажирського вагону. На мою думку, ця професія наблизить перемогу!

Коли я стану в ряди залізничників, то буду працювати на благо держави і народу. Бо саме  залізничники в перші дні війни визволяли наших людей з окупованих територій.

Війна - це пітьма, яка спіткала кожне покоління. Що тисячу років тому, що зараз, війна - це одне й те саме: смерть, боротьба за владу і боротьба народу за свої права. З п'ятого класу в школі діти починають вивчати історію. На мій погляд, у книжках з історії написані лише війни, війни і війни. Коли ми були дітьми, ми бачили війну лише на картинках і не думали, що спробуємо це на собі. Вже минуло майже три роки, а ситуація з війною зовсім не змінюється.

Ми не знаємо, коли буде перемога, коли ми будемо жити в мирній країні, коли чоловіки зможуть виїжджати за кордон, коли економіка в країні стабілізується.

Я не розумію, чому ніхто не думає про планету, на якій ми живемо, про ґрунт, на якому ми вирощуємо продукти, про повітря, яким ми дихаємо, і про воду, яку ми п'ємо. Так, можливо, ви скажете: "А при чому ж тут війна?".

Війна - це мертві люди, міни, що лежать під нашими ногами, радіація від ракетних ударів. Земля просто не встигає одужувати й відновлюватися.

Мертві тіла гниють, і цей гній земля поглинає в себе, під землею знаходяться підземні води, в які потрапляє це. Після цього вода стає зараженою, і люди починають хворіти. І хворіють не тільки люди, а й земля також.

Війна для мене стала глибокою раною, яка залишила слід не лише на моїй долі, але й на рідній землі. Вона раптово увірвалася в моє життя, змінивши його назавжди. У цьому есе я поділилася своїм особистим досвідом жити під час війни в юному віці.

Від шоку перших днів до вимушеного переїзду та пошуку свого місця в новій реальності - кожен етап мого шляху був сповнений викликів та відкриттів.

Я усвідомила циклічність війн в історії людства та їх руйнівний вплив на довкілля. Проте, незважаючи на всі труднощі, я знайшла сили рухатися вперед, обравши професію, яка, на мою думку, допоможе наблизити перемогу.

Цей твір для мене - не лише розповідь про особисті переживання, але й заклик до усвідомлення глобальних наслідків війни. Я хочу нагадати всім про важливість збереження миру та необхідність дбати про нашу планету, навіть у найважчі часи.