Олешко Софія, 14 років, учениця 9-Б класу Ніжинської гімназії № 2, м. Ніжин
Вчитель, що надихнув на написання єсе: Андрущенко Наталія Сергіївна
Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"
Війна – надзвичайно страшне явище, серйозність якого, на жаль, розуміють по-різному або не сприймають взагалі. Для мене, як і для більшості, війна розділила мої дні на до та після. Безтурботне дитинство закінчилося 23 лютого 2022 року, бо наступного дня ми вже прокинемося в новій реальності, у яку я спершу не повірила, адже вивчала та знайомилася на дозвіллі із статтями про прогресивну економіку, дипломатичні домовленості, культурологічний розвиток ХХІ століття тощо. А гуркіт за вікном повернув на декілька десятиліть у минуле. І чомусь згадалися слова Вольтера:
«Подібно до того, як найбільшим фізичним злом є смерть, найбільшим моральним злом є, звичайно, війна». Розумію, що зло перемагає. Сльози… Біль… Відчай…
Єдине питання: «Чому?» Починаю шукати відповіді у потоці інформації. І от розумію, що війну можна було б закінчити за декілька днів, аби інші країни (помічники) так же сильно хотіли її завершення, як Україна та її сини-українці. Справді, якщо так подумати, то шалених зусиль лише нашої держави буде замало, і самотужки ми навряд чи впораємося.
Сьогодні згадую, ніби сон жахів, період активних бойових дій біля мого населено пункту, адже мій ранок, 24 лютого, розпочався з того, що мама розбудила мене зі словами: «Спокійно, без паніки, я поряд, ти тільки не лякайся, але почалась війна…». Я одразу нічого не зрозуміла, і просто продовжила спати, не було ані страху, ані відчаю. Взагалі нічого. Потім стало страшно, бо по телебаченню почали транслювати інформацію про перші «прильоти» та паніку людей. Мама зібрала всі важливі документи та речі першої необхідності у «тривожну валізку», ми, у незрозумілому стані, згуртувалися на кухні (напевно інтуїтивно, за ранковою традицією) та слідкували за новинами. Ситуацію загострювало ще те, що тато був на роботі дуже близько біля кордону, мама та бабуся дуже нервували, чекали дзвінка від нього. Похмурим ранком, бо і природа відчувала наші хвилювання, ми пішли до сусідів, адже в них був підвал. На вулицях жодної живої душі.
Уперше в житті я побачила сліди від справжнього танка, великі, вдавлені в землю, назавжди залишаться в моїй пам’яті. Перший місяць війни ми були вдома, ночували в погребах, або у ванній, користуючись правилом двох стін. Але небезпека не покидала нас, а навпаки наближалася все ближче.
Одного разу вночі щось дуже загриміло, затрусилося. Коли я подивилась у вікно, хоча знаю, що цього робити не можна, то побачила яскраве, червоно-жовте світло. Це були гради, які запускались неподалік від нашого дому, от тоді стало реально страшно. Після того ми виїхали з міста на деякий час… Звичайно, наше життя дуже змінилося з моменту початку війни. Вона дуже вплинула на психологічне здоров’я всієї родини та сприйняття незбагненної реальності. Особливо мені шкода мою маму, бо вона дуже хвилюється за татка, який захищає країну, а ми завдаємо зайвого клопоту, бо не звикли без чоловічої підтримки, міцної опори. Я, звичайно, стараюсь допомагати їй, якось підтримувати, але виходить щось не дуже… Ще проблем додає моя хвороба, через яку мама також дуже переймається.
Але найбільш приголомшливим для мене в цій війні виявилися саме люди. Їхня здатність за секунду змінювати свою точку зору. Паршива вдача деяких осіб, які за гроші можуть продати рідну Батьківщину, та неймовірно добре, безграничне серце волонтерів, які впродовж всього часу допомагають нужденним, або ті ж самі військові, які ціною власного життя рятують нас кожного дня від смертельної небезпеки. Всі ці люди – герої, особистості з великої літери! Українці незламний народ!
.png "Імена")
