Парполіта Вікторія, 15 років, учениця 10-го класу Устянського опорного закладу загальної середньої освіти

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кустрич Олеся Дмитрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна в Україні... Весь світ про це почув, бо українці не мовчали, а волали про допомогу зі сцени Євробачення, спортивних змагань, інтернет-джерел. І вона прийшла .Чому? Невже світ боїться ядерної війни? А, може, країни Європи думають, що агресор не зупиниться на Україні й піде далі? Ні .Світ завмер, бо ще не бачив такого спротиву та волелюбства .Бо це війна за Свій шлях.

23 лютого , вечеряючи з батьками, я розповідала їм про те, що всі тільки й обговорюють, що розпочнеться війна. За столом засміялись, а потім посипались аргументи. Я повірила, що війни не буде та все ж запитала: "А якщо це правда?" - й гірко заплакала. Мати мене заспокоїла, і я, з полегшенням, міцно заснула. Але спати довелось недовго... Я прокинулась від незрозумілих звуків: все гуло, здригалося. На годиннику четверта ранку. Що відбувається? Страх охопив мене. Тіло задерев'яніло, і тільки серце билось, вистрибуючи з грудей. Батько з братом вибігли надвір. Небо клекотало та нічого не можна було розгледіти, адже ранок ще не настав. Згодом ми дізналися, що розпочалася війна ."Братній народ" віроломно напав, атакуючи ракетами з трьох сторін. Потім зайшли танки, рухаючись в напрямку Києва. Вони йшли "рятувати" українців. Розпочалась нова сторінка в історії України.

Звільнений з полону боєць полку АЗОВ (позивний Тавр) в інтерв'ю сказав : "Війна має дві сторони медалі. З однієї-це жах, вбивства, а з іншої - ти переосмислюєш життя". Не можна не погодитись .Я так думаю, тому що війна кардинально змінила мої погляди на життя. Я переосмислила цінності й зрозуміла, що потрібно було цінувати мирне життя, час, проведений з близькими та друзями, веселі шкільні будні... Я чітко усвідомлювала, що завтрашнього дня може й не бути. Прокручуючи в голові всі новини за день, я відчувала страх за те, що може статись і, водночас, ненависть за те, що вже відбулося.

Президент звернувся до українців. Він згуртував народ, закликав виборювати своє право на життя. І робота закипіла .Учні нашої школи долучились до збору коштів для потреб ЗСУ(ярмарок "Разом до Перемоги"), приносили теплі речі захисникам. Вчителі випікали тістечка, плели маскувальні сітки, готували гарячі обіди для тероборони та переселенців.

Жителі мого села прийняли біженців й опікуються ними. Кошти, овочі, закрутки , теплі речі - все пішло на фронт. А в церкві звучить молитва за бійців, які зараз на передовій, в лікарнях, в полоні та, на жаль, вже ніколи не будуть з нами.

І настане час, коли один    

скаже: "Слава Україні!",

і мільйони 

відповідатимуть: 

"Героям Слава! "

Степан Бандера

Колись думала, що герої були в минулому, та вони серед нас. Багато односельчан виборюють нашу свободу на передовій. Вчитель математики, Олександр Васильович, також на сході України. Він захищає нас, за що ми йому щиро вдячні. Нещодавно, на День вчителя, учні школи вітали його і просили повернутися додому живим. На жаль, двом героям цього не судилося. Павле Стахов, Владиславе Тимошенко, вічна вам пам'ять! Вас поховано в рідній землі на Алеї Героїв цвинтаря, та в наших серцях ви житимете вічно.

Варто також розуміти, якою ціною ми чуємо "Відбій повітряної тривоги". Це заслуга пілотів, які, знищуючи ракети та дрони, бережуть наші життя. Тарас Редькін, мій земляк, відводячи палаючий літак від Вінниці, загинув. Йому виповнилося б 26.

Коли деякі чоловіки тікали за кордон, жінки не сховались, а пішли на фронт. На монументі засновників України сестра Либідь стоїть поряд з братами і ніби прикриває їх. Так сталось і тепер. Жінки з позивними Жанна Д'арк, Тайра,  та ще сотні невідомих нам, наближають перемогу. Слава всім нашим героям!

Мене здивувала й приголомшила жорстокість рашистів. Вони свідомо вбивали українців. Неможливо підібрати слова, щоб описати скоєні ними звірства. Вони нищили будинки мирних жителів, навчальні заклади , дитячі садочки , церкви та музеї. Рашисти залишили по собі села-згарища: Бородянка, Оленівка...; міста- привиди: Маріуполь, Буча, Ірпінь, Гостомель, Харків, Херсон. Орки хотіли залишити нас ще й без історії, руйнуючи пам'ятки культури, розстрілюючи пам'ятники видатних українців. Люди кинулись на порятунок, бо доки народ зберігає культуру, культура зберігає народ.

Вразило й те, який ми незламний народ! Українці ніколи не були рабами .І коли нас було поневолено, й матінка-земля називалась по-іншому (Рутенія, Куманія, Роксоланія, Русь, Польська Русь, Литовська Русь), наші предки виборювали свободу. То чому ж ми тепер "повинні" віддати свою землю? Такому не бути.

Мир - це найкраще й найдорожче слово .Дівчинку з мого села, народжену в перший день війни, невипадково назвали Мирославою. Ми всі прагнемо миру та це неможливо без перемоги. А вона обов'язково буде, бо весь світ з нами. Слава нації! Смерть ворогам! Перемога буде за нами!