Іофіна Єлизавета, 7 клас
Дніпровський ліцей № 81
Вчитель, що надихнув на написання есе: Корсун Тетяна Анатоліївна

Війна. Моя історія

Мені було одинадцять, коли почалася повномасштабне вторгнення. Наступного року мені чотирнадцять.

Двадцять третього лютого я сиділа за партою, готуючись до контрольної з географії. Тоді я ще не знала, що вже її не напишу.

Прокинулася, начебто це звичайний день, нічого не чувши, зібрала підручники, почала неквапно вдягатися до школи. І саме тоді, майже на порозі мені повідомили, що навчання не буде - близько четвертої ранку стався напад.

Сумніваюся, що тоді я дійсно сприйняла це серйозно. Думала, що все скоро завершиться, що це ніяк моє життя не змінить. «Не може такого бути» - міркувала я, знов дістаючи зошити з рюкзака. Таке лише в підручниках по історії буває, але ж ніяк не зі мною, не з Україною.

І лише зараз, коли минуло більше, ніж півтора роки, я дещо зрозуміла. Війна - явище дуже суворе, що несе за собою страх, сльози, смерть і втрати. Всі ми щось втратили за цей період. Хтось втратив родину, домівку, місце, де був впевнений у своїй безпеці. А може, хтось втратив і себе, втопившись десь глибоко у просторах інформаційних хвиль інтернету, шукаючи порятунок у пікселях.

І навіть прокидаючись через вибухи посеред ночі, моторошні дзвінки до родичів тільки задля того, щоб запитати «з вами все гаразд?», посеред гучних тривог та досить агресивних розмов людей стосовно політики я все ще боюсь тільки одного - забути, яке воно це життя, «життя до двадцять четвертого лютого».

Так, я не пережила окупацію чи біженство у інші міста та держави. Так, я не бачила наслідків цього жахіття на власне око, як і не бачила дійсно страшних злочинів, що скоює армія сусідньої країни-агресора, я лише читаю про це в новинах. Однак, я бачу стражденний народ. Чую крики ненависті, болю від ран на душі, втоми від клятих місяців кошмару та зневіри.

Пам'ятаєте минулу зиму? Чомусь, я сумую за нею… Тоді всі разом придумували, що робити з блекаутами. Разом дивились фільми в повній темряві, під товстою ковдрою, аби не змерзнути. Мріяли про літо, про відпустки, про квіти, що пробиватимуться крізь міцні покрови снігу. Кожні три чи чотири години писали вчителям, що не зможемо бути присутніми на уроці, бо світло вимкнули. На вулицях було чутно лише рев від генераторів. Але тоді мені було тепліше, ніж зараз. Було не так страшно під час обстрілів, тому що зі мною були люди. Я не відчувала самотності.

Я не відкидаю віру у те, що ми витримаємо. Вже знаю, що хочу зробити після перемоги. Планів, взагалі, багато: спершу дістану свої накопичення (якщо такі залишаться) та скуплю всі книги Сергія Жадана, Агати Крісті та інших моїх улюблених письменників (буде маленька домашня бібліотека, проте тільки моя особиста). Навчусь грати на гітарі, може і повернусь до малювання. Обов'язково піду на виставку мистецтв у рідному місті. А ще я побачу гори Криму. Вільні, потужні, українські.

Війна калічить, але вона змінює. Змінює людей, умови життя, погляд на світ - жорстокий і божевільний. Я зрозуміла, що хочу жити. Жити тут, в Дніпрі. Жити за всіх загиблих, цінувати те, що я можу дивитися на сонце кожен ранок, відчувати щось, крім розчарування в людях. Раніше, десь дуже давно всі билися за виживання, тепер - за гроші, присвоєння територій, статус. Хоча дивовижно-приємно думати, що українці не такі, тому я і пишаюсь цим. Ми б'ємося заради волі, заради слова.

Ми всі - люди війни. Люди, як кажуть інші, «зі сталі». Люди, що живуть надією. І бажанням миру.