Якубовський Владислав, учень загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №5, Донецька область, місто Краматорськ

Війна. Її обличчя ніколи не змінюється. Вона оманює кожного, хто потрапляє в її пазурі. Кривдно мовчить, не розголошуючи жодних подробиць; лише іноді зловісно шкіриться, рже луною ридань матерів, дружин, сестер. Вона постійно зникає зі свідомості, немовби плутається у людей під ногами; вони майже забули про неї.  А ті, хто не забули? Плачуть біля могил і пам’ятників, перебираючи руками ще гарячі гільзи. Стискають зуби від ненависті до непокараного ворога, від відчаю, що не видно кінця і краю цій війні, від розпачу через прощену зраду. І я ніколи не забуду...

День. Ошукана тиша весняного міста. Надмірний спокій, здається, лякає навіть птаство на небі: кудись воно щезло.

А далі - галас, крики, слова ейфорії та ненависті. Палають шини, з ними - той самий спокій. Хтось кудись біжить. Чутно і видно це все навіть за закритими, заштореними вікнами.

- Біжи! - кричить телефоном.

- Куди? - питаю.

- До тітки Шурки спустися на другий поверх.

- Навіщо?

- Так краще буде. Вона знає навіщо, - тремтить голос. Ледве стримує сльози. - Там мультик є. І не виходь нікуди, поки ми не прийдемо! Я вже їду додому!

А потім - мовчання слухавок. Та страх цієї жінки, що прийдуть озброєні покидьки і викрадуть мене. Бо вона «служила украинской нацистской власти». Для них ця жінка - ворог. Для мене - герой.

17 квітня 2014. Стоять на Парковій тисячі людей. Серед них і вона. Тримає мене за руку, одночасно має в долонях блакитно-жовтий прапор і щось незрозуміле для мене промовляє.  А десь, за якийсь десяток кілометрів звідси, мученицьки гине юнак. Цей самий прапор на своєму плечі він плямує кров’ю, яку не може зупинити. Не зупинить її, на жаль, і ця демонстрація. Не вгамує вона і біль. Стогони його відбиваються кожному гулом у голові, може і безчутним, але пекучим.

Травень.
- Синку, - каже, глядячи на мене, ця жінка, - завтра тебе дідусь забере.

- А як же школа? - дивуюся я.

- Школа закрилася, там старшокласники складають іспити. Ми табель забрали. Відмінник, молодець. З дідусем і бабусею завтра відсвяткуєш.

- А ви не поїдете?

- Не можемо, - відповідає стрімко, мов підготовлено. - Треба на роботі справи закінчити. Як зможемо, так одразу з татом приїдемо.

Обманює мене ця жінка. Насправді надсилають їй і чоловікові погрози. Адже вона - ворог; цього їй ніколи не пробачать. Ридає ночами. Приймає заспокійливе. Думає про найстрашніше.

І пролітає повз неї її власний день народження. Вона не просто не хоче - не може його відсвяткувати. З ким? Де? Їй страшно виходити на вулицю. 

- Тре’ нам з тобою завтра до дяді Льоні поїхати, - каже сивочолий.

- Навіщо, діду? - питаю.

- У нього підвал добрий. 

- А навіщо нам підвал?

Змовчав. Не захотів відповідати. А вдома почала ридати і жінка цього сивочолого.Лячно їй за мене. І за нього. А потім - декілька місяців забуття. Страшних новин по телевізору.

Перші мої недитячі страхи. Перші істеричні сльози, коли острах пробирає до кісток.  Перший мій психолог.

І нарешті мир. Радісний, довгоочікуваний. Площа, міськрада, над якою тепер майорить не безрідна ганчірка, а близький серцю прапор.  Та, на жаль, багато хто про це забуває. Забуває молодь, забувають дорослі.  Та є мільйони тих, хто жадає згадки про подвиг звільнення міста. Жадає розливчастої пісні, що пронеслася б всією країною, яку почув би кожний громадянин; жадає і крику про муки і жахіття війни.  Це набагато краще за мовчання: воно нас вбиває.