На початку війни ми з чоловіком і сином опинилися в оточенні окупантів. Але у місто вони так і не зайшли, повернули у бік Тростянця. 

Коли розпочалася війна, був жах і сльози. У місті з'явилися артилерійські системи, танки. Чоловік із сином допомагали нашим військовим: купували їм цигарки і носили їжу. Намагалися бути корисними, як і вся Україна.

Син записався у тероборону. Тоді були великі черги із добровольців. Його забрали на війну у травні 2022.

Дуже шокує жорстокість окупантів. Над нами летіли літаки і скидали бомби. Були жертви. Деякі будинки прямо з фундаменту зносили. Вороги не жаліли нікого. Це шокувало найбільше. Просто нам трохи пощастило, що до нас їх не пустили.

Ми були не готові до війни, запасів не робили. У нас була картопля, бо ми живемо у приватному будинку, а більше не було нічого. Вода у нас була своя, є свердловина. На початку війни ми з чоловіком якраз хворіли на ковід, то син де міг, там і діставав медикаменти. А пізніше отримали посилку з управління соцзахисту і Фонду Ріната Ахметова. Там і тушонка була, і печиво. Ми дуже вдячні.

У нас у місті є священик. Він організував допомогу - нею дуже багато містян користувалися. Це було дуже зворушливо. Ми цього не очікували, як і допомоги від Фонду Ріната Ахметова. Ми не голодували, але було дуже важко і страшно від невідомості.

Ми не виїжджали і не виїдемо, бо у чоловіка був інсульт. Сина поранили, чоловік це пережив дуже тяжко. Я теж зараз хворію. Війна дуже вплинула на здоров'я. Я весь час хвилююсь за сина, плачу, коли привозять ховати молодих хлопців.

Немає такого, що приносить радість. Дуже важко, що дитина на фронті воює. Не знаємо, що з ним і як. Постійний стрес через це. Неспокійно на душі.

Дуже хочеться, щоб війна закінчилася якнайшвидше нашою перемогою. Хочу, щоб син повернувся живий-здоровий, щоб було мирне життя у вільній Україні.