Напевно, ніколи в житті не забудемо. Ми тільки вийшли з дачної ділянки на трасу і нас почали обстрілювати літаки. Ми не постраждали, але моральний стан був невимовний від несподіванки.

Онука відвезли на другий день. Він закінчив школу, потрібно було здавати ЗНО, а тут таке! Для нас це незабутня і невимовна катастрофа, як і для наших дітей і онуків. Ми хоча б пожили, а вони...

Ми були настільки налякані, що, коли в п'ятнадцятому році водій на заправці в Ізюмі зупинив машину, а ми почули звук літака (там, напевно, десь недалеко є аеродром), то без команди всі вискочили з машини і попадали на землю. Співробітник заправки бігає: «Що трапилося?!» А потім все зрозумів, побачив донецькі номери на машині.

Війна дуже обмежила наше життя

Ми живемо в п’ятиповерховому будинку на п’ятому поверсі, слава Богу, він не постраждав. Але поруч немає цілого місця – горіли вулиці, будинки, багато руйнувань. У 2014 році дуже постраждали тварини в радгоспі. Багато разів доводилося сидіти в підвалі.

Дідусь відвіз онука здавати ЗНО, а потім вони взагалі виїхали з України. У зв’язку з хворобою я залишилася тут. Вже скільки минуло років, а зараз якщо починається стрілянина, ми спимо в одязі. Так уже сім років, і влітку, і взимку. Ми не можемо роздягнутися, щоб вільно спати. Нас піднімають пострілами і о пів на третю ночі, і о пів на четверту, і о п'ятій, і о шостій ранку.

Війна дуже вплинула на нас у моральному сенсі, обмежила можливість вільно пересуватися. У Горлівці живуть родичі мого першого чоловіка, він уже помер. У нас було двоє дітей. Я більше тридцяти років одружена з іншим. Ми не можемо стояти на блокпостах за станом здоров’я, у мене третя група. Оформити пропуск проблематично. Ми їх не бачили вже сім років. До початку військових дій підтримували тісний контакт, їздили один до одного в гості. Під час війни все припинилося, з’явилися блокпости – і тепер ми не можемо їздити на той бік. До нас ближче знаходяться Микитівка і Горлівка, раніше ми їздили туди за покупками. У Артемівськ [Бахмут] нам дуже далеко, ми туди їздили тільки до лікарні.

Як інвалід третьої групи я отримувала допомогу від Червоного Хреста, чоловік отримував від Фонду Ріната Ахметова, а мені тоді ще не було 65 років. Спасибі і низький уклін всім, хто нам допомагав. Ця допомога була дуже важлива для нас, пенсії маленькі, а на клаптику землі зараз не дають працювати. Хто піде, якщо стрілянина? У сусідів на ділянці впав снаряд, в нашому паркані є дірки. Ми залишилися живі завдяки тому, що не ночували вдома. Тоді летіли осколки, розбило горіх.

Коли є можливість, потихеньку колупаємося в землі, а починається стрілянина – тікаємо до підвалів.

Можна сказати, що за рахунок гуманітарки ми і вижили, там були і крупи, і цукор, і масло. Все це потрібно було купити, а гроші не завжди були. Ми дуже вдячні Рінату Ахметову, дай Бог йому здоров’я.