Пані Ірина і досі не може забути відчуття страху, яке її сковувало, коли вони з онукою тікали з рідного села під обстрілами. Її будинок постраждав, вибуховою хвилею вибило вікна. Нині Ірина Олексіївна мріє про якнайшвидшу перемогу і повернення додому усіх воїнів, які боронять українців від ворога. 

У мене двоє дітей, дочка і син - вони вже дорослі, тож у мене уже троє онуків. Ми жили у селі Заградівка на Херсонщині. 

Для нас повномасштабна війна почалася, як і для більшості українців, 24 лютого. У перші дні ми вже чули вибухи, потім почали бомбити село – ми сиділи в підвалі, моя онука перенесла сильний стрес. 

Війна – для мене це дуже страшно. Я дуже боялася за онучку.

Був сильний страх за дитину: я не думала за себе - думала, як дитину зберегти.

Херсонську область більше атакували, а ми там проживали зовсім поруч. Спочатку в селі не було світла, з продуктами були проблеми. 

В один із днів ми, як завжди, сиділи в підвалі. Були обстріли поруч, обстрілювали села навкруги. Нас евакуювали машинами: допоміг Коля-фермер. У нього магазин був, він їздив по селу, говорив, що Широке пропонувало транспорт - і нас, в чому були в погребі, він посадив в машину й привіз до річки. Там лодками перевезли нас через річку на Широке - так і виїхали.

Страх, звісно, був дуже сильний. Коли подолали річку, ми бігли до автобусів, і якраз в цей момент бомбили. Було дуже страшно.

Ми вимушені були залишити нашу собачку вдома. Але за нею сусідка дивиться, підгодовує.

Зараз ми живемо в Кривому Розі. Ми переселенці, переїхали до сина. Онучка середня живе зі мною, я зараз працюю. Знімаємо квартиру, отримуємо ВПО, живемо, як можемо.

Трошки фінансово було важко, але потім я отримала є-підтримку і зняла квартиру. Також спочатку давали гуманітарку, бо виїхали ми взагалі без нічого. Морально було дуже тяжко, ночами майже не спали ні я, ні внучка. Але зараз адаптувалися до цього.

Хочеться, щоб війна закінчилася швидше, а коли саме це станеться – не знаю. У мене один син рідний, а один прийомний - він зараз на війні. Дуже за нього переймаюсь - у нього дитинка маленька. Мені здається, що в цьому році це не закінчиться. 

Я мрію, щоб прийшли додому усі хлопчики, які воюють, щоб моя онучка спокійно могла лягати спати. Хочеться, щоб було тихо, ходити на роботу і знати, що будеш живий.