Осаулко Вікторія, 14 років, учениця 9 класу гімназії №4, м. Калинівка, Вінницька обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Пасічняк Віра Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Мене звати Вікторія,і я навчаюсь у гімназії номер чотири,я пишу це ЕСЕ про те чого не очікував ніхто.

Я прокинулася з самого ранку в школу, в мого тата було день народження і я його привітала з цим . Я була дуже здивована що мама плаче і запитавши чому, у відповідь я почула те що почалася війна. Мама й тато почали панікувати і збирати речі й документи. Я теж була в паніці, тому що дуже переживала за бабусю і мого дядька які живуть неподалік від аеродрому , тому що там було чутно вибухи та звук літаків. Ми зібрали речі і поїхали до бабусі. Я надіялась що війна скоро закінчиться , та ми всі зустрінемося. За деякий час я дуже почала сумувати за школою, друзями та викладачами. Ці емоції не передати словами.Моя подяка всім хлопцям та дівчатам які віддали та досі відають життя за наш спокій та мирне життя буде довічна.

Нещодавно моєму татові позвонили з воєнкомату , з повідомленням про те що потрібно пройти медогляд . Я була дуже здивована , адже не було повістки.

Літом настрій почав підійматися , але якби не 14 липня… В цей день на ВІнничину були прильоти ракет, загинули понад тридцять людей, та понад сто були поранені.

Зараз наша сім’я не в критичному стані, але ставлення кожного до сім’ї змінилося в кращу сторону. Я почала цінити те що маю і тих хто знаходиться та підтримує мене в цей скрутний час. На даний момент мої батьки працюють на роботі, та піднімають економіку країни. Моя мама допомагає переселенцям гуманітарною допомогою та виїхати в мирне місто, і жити в спокої. Ми навчаємося в школі, але в змішаній формі навчання. Директор школи та інші вчителя віднеслись відповідально до укриття, щоб наші життя були в безпеці.

На даний момент я спокійна за своє життя, тому що впевнена, що нашу країну та наш спокій оберігають герої. Я надіюсь, що війна скоро закінчиться , та всі воїни повернуться додому.

Я відаю шану кожному герою, який віддав свою душу за моє життя і життя моїх близьким.

Раніше я не помічала як це жити в мирі та хто нам давав це відчувати, але тепер я розумію що найголовніше в житі це мирне майбутнє і спокій. Я дуже надіюсь що через деякий час я і всі хто живе в моїй країні це відчують знову. Мій найбільший страх що ця людина яка вбиває мільйони невинних людей, освідомлює те що він робить і те що він буде далі вбивати і забирати в когось тата або сина. Я приношу співчуття всім мамам, жінкам і дітям які поховали свого чоловіка, сина або тата і бажаю їм тільки миру та благополуччя. Мені дуже боляче дивитись як знищують нашу країну і як вбивають наших воїнів, але я вірю в те що нашу націю не перемогти і ми надалі будемо боротися за неї.

Тепер моя нова реальність - це засинати під неприємне лунання сирен, та прокидатися від шуму літаків. Звісно, я боюся, як і всі. Просто намагаюсь зайняти себе будь чим.

Весь світ побачив, що Україна – це не та країна, яка може просто впасти. У нас є дуже чудові слова в гімні : «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Це дуже сильні слова , які розуміє кожен українець. Ці слова відповідають дійсності- ми готові відати своє життя , аби наші діти жили у вільній незалежній державі, щоб тут не було жодного «русского міра»….

Я думаю, що ця війна не триватиме довго: рано чи пізно боєприпаси та паливо закінчуються і сили в них теж нескінченні .

Війна – це завжди погано, це завжди зло, смерть, сльози і страх. Я думаю, що у війні немає жодного сенсу. Будь-яка війна закінчується перемовинами і укладенням мирного договору. А в цей час гинуть люди, гинуть діти і цього вже не повернути.