Фесенко Софія, 9 клас, Сілецький ліцей Кам'янської сільської ради Берегівського району

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ваш Марина Михайліна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Яке страшне слово. Війна - це горе і страх. Війна - це розруха і смерть. Ця війна залишила в душі кожного українця величезний слід.  Я не є винятком. 24 лютого 2022 року моє життя розділилось на «до» і «після». Я, прокинувшись вранці, як завжди, почала збиратися до школи. Дуже хвилювалась, тому що сьогодні мала бути контрольна робота з алгебри. Весь вечір я готувалась, але не була впевнена у своїх знаннях.

Коли ми з мамою сіли снідати, зателефонував тато і повідомив, що почалася війна. Нам терміново треба було збиратись і виїжджати з міста.

Моє місто Охтирка розташоване за  40 кілометрів  від кордону з росією. У нас було  небагато часу, щоб зібрати речі, тому що до міста наближалася величезна колона російської військової техніки. Виїжджаючи, ми вже бачили наші танки, які їхали назустріч російській колоні.

Перший день війни я запам’ятала на все життя. Уявіть, що відчуває дівчинка 11 років, яка тікає від війни.

Від’їхали ми не дуже далеко: у село за 10 кілометрів від Охтирки. Сім днів ми прожили в селі. Ці сім днів були нескінченні. За цей тиждень, який пробігає в мирному житті швидко і без якихось важливих  подій, ми пережили дуже багато. Основну колону з російськими танками в моє місто не впустили військові і звичайні люди, які стали на захист своїх домівок.

У Охтирку змогла прорватись тільки невелика кількість російської техніки. Зав’язались бої… Почались авіаудари, ранені, загиблі…  

Моєму дідусеві довелось  під обстрілами власноруч копати могилу для дівчинки 8 років і її рідних, які загинули від перших авіаударів. Місто Охтирка зазнало багато руйнувань. Домівка, де ми проживали,  була частково зруйнована. Найбільше була зруйнована моя кімната. Усі ці  сім днів, які ми прожили у селі,  спали одягненими, щоб у випадку обстрілу швидко побігти у погріб.

Дорослі  по черзі, не спали:  вночі чергували, щоб у разі небезпеки всіх розбудити.

В один із таких днів ми сиділи в  сирому, холодному погребі  і тремтіли від страху, бо повз наш двір проїжджала військова ворожа техніка. Було настільки страшно, що ми навіть намагались якомога тихіше дихати. А потім знову переїзд. На десятий день війни я опинилась у Закарпатті. Сюди я приїхала з мамою, бо батько залишився у рідному місті. Мій шлях через ці 1000 днів був непростим. Було важко прийняти, що звичні речі - прогулянки, зустрічі з друзями, робота - відійшли на другий план.

На першому місці опинилися безпека, турбота про рідних і постійне стеження за новинами. Постійний страх за тих, хто на фронті, за друзів і знайомих, став невідʼємною частиною щоденних думок.

Що таке війна? По-справжньому зрозуміти значення цього слова зможе лише той, хто відчув це на собі. Це важко пояснити словами тому, хто тільки чув про війну. А ті, хто бачив усе на власні очі, сприймають усе інакше. Коли  лунає  вибух - всередині все стискається і завмирає. Коли їде ще здалеку  ворожа військова техніка – це звук та вібрація землі. Коли вночі настає жадана тиша - вона стає дуже страшною.

Коли перший весняний грім та блискавку вночі  ти сприймаєш за обстріл. Коли дятел стукає по дереву, а тобі здається, що це автоматна черга. Коли ти почав боятися звуку літака.

Але, не дивлячись ні на що, ми намагалися жити звичним життям. За цей невеликий проміжок часу я змогла переглянути свої принципи та ідеали, зрозуміти і визначити сенс і мету людського життя. Взагалі війна підкреслила важливість простих речей.

Ці 1000 днів стали для мене випробуванням на витривалість і мужність. Серед постійного страху і втрат я побачила, як сильно можуть обʼєднуватися люди.

Допомога сусідів, підтримка від незнайомців і сила волонтерів стали свідченням того, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло. Я зрозуміла, наскільки важлива єдність у важкі моменти. 

За ці 1000 днів я навчилася цінувати те, що раніше здавалося звичним: безпеку, спокій, сімейне тепло. Коли навколо лунають сирени, а новини про бої заповнюють інформаційний простір, життя набирає зовсім іншого сенсу. Багато друзів і близьких пішли на фронт. Їхня відвага стала для мене джерелом натхнення. Але разом із цим прийшло розуміння крихкості людського життя.

Почуття тривожності ще залишилися зі мною,  хоч тепер я перебуваю в безпечному місці. Мені дуже болить від звісток, які приходять  з мого рідного міста Герой Охтирка.

Ці 1000 днів не пройшли даремно: вони навчили мене стійкості, надії та важливості людської підтримки. Я вірю, що цей шлях наближає нас до Перемоги. Разом зможемо відновити все, що втратили. Попереду ще багато викликів, але я впевнена, що разом ми їх подолаємо.Тільки об’єднавшись, ми здобудемо Перемогу.

Кожного разу я долучаюсь до збору коштів, які організовує  мій тато на потреби наших захисників (автівки, дрони, РЕБ), щоб наблизити той бажаний день – закінчення війни.

Кожен із 1000 днів був і продовжує бути викликом, але також і кроком уперед - до Перемоги, до Миру, до Відновлення. Мій шлях - це шлях вчитися жити, боротися і не втрачати надію. Тисячний день війни я зустріла не вдома. Я все ще живу на Закарпатті, навчаюся в Сілецькому ліцеї. Тут знайшла нових друзів, почуваюся у безпеці.

І кожен наступний день дає мені сили йти далі, незважаючи на біль, втрати і розчарування.

Я мрію про той день, коли війна закінчиться, і знаю, що ми разом пройдемо цей шлях до кінця.